Михайло Драгоманов – масштабна та парадоксальна постать української інтелектуальної історії, політики, культури, науки й освіти. А ще – недооцінений інтелектуал, який своєрідним чином сполучав ідеї соціалізму, лібералізму й анархізму. Найбільший український адепт європейської цивілізації та культури ХІХ століття. Водночас Драгоманов – перший політичний мислитель, який однозначно пов’язав український проєкт із європейським поступом. Відколи він помер, минуло вже 130 років. Але досі нема повного зібрання його творів і навіть їхньої попередньої академічної систематизації. Та найменше відомо про його еміграційну, точніше – Женевську добу (1876–1889). Швейцарські роки – ключ до осягнення Драгоманова як одного з найбільших українських мислителів. Саме на цій добі сфокусований швейцарсько-український проєкт, який об’єднав науковців з Інституту історії України НАН України й Університету Лозанни під керівництвом члена-кореспондента НАН України Олексія Яся і професора Бели Капоссі. Цей проєкт стартував на початку 2025 року в межах міжнародної конкурсної програми Національного фонду досліджень України та Швейцарського національного наукового фонду, яку фінансує швейцарська сторона.
Що варто знати про Михайла Драгоманова як одного з найвидатніших українських і європейських політичних мислителів ХІХ століття? Чи випадково він обрав Швейцарію, коли емігрував з російської імперії? Яким бачив успішний український національний проєкт? Про все це Олексія Яся розпитала пресслужба НАН України.
Член-кореспондент НАН України Олексій Ясь. Фото надав Олексій Ясь
– Олексію Васильовичу, чому саме Михайло Драгоманов? Чим ця постать цікава? І чого ми, українці, можливо, не знаємо чи не пам’ятаємо про нього такого, що варто було би?
– Дякую, цікаве запитання. Поміркуймо. Перше: Михайло Драгоманов народився 1841 року і прожив майже 54 роки. На 14 років менше, ніж Грушевський, і на 6 менше, ніж Франко. Є багатотомне видання творів Франка – понад 50 томів і ще додаткові. У Грушевського видано приблизно половину томів із запланованих п’ятдесяти. А як щодо текстів Драгоманова? В його бібліографічному покажчику близько тисячі праць. За оцінками різних фахівців, це від 20 до 30 повноцінних, себто великих томів. І до сьогодні вони навіть попередньо не окреслені... Це один аспект.
Друге: Драгоманов – це інтелектуал дуже великого масштабу. За своїми інтересами він – енциклопедист. Як і Грушевський, і Франко. Цікавився історією літератури, культури, політикою, етнологією, фольклористикою, освітніми, мовними, конфесійними питаннями. Він – автор спогадів і великого епістолярію. Та головне – Драгоманов був найбільшим українським прихильником європейської культури. Єфремов сказав колись про нього: «Посол української культури при європейському дворі». У цьому сенсі історія Драгоманова – це значною мірою не тільки історія України, а й історія Європи. Бо Драгоманов мислив дуже цікаво, своєрідно і несподівано оригінально. Його складно сприймати. Він вважав світ і Україну частиною поступового загальнолюдського, космополітичного процесу. І стверджував, що успіх українського проєкту – бути серед народів Європи, в європейській цивілізації. Це ще одна причина, щоби зацікавитися Драгомановим.
І третє, про що варто сказати. Він був палким прихильником компаративістики. Так, компаративістики ХІХ століття. Так, за взірцем знаменитої теорії мандрівних історій Теодора Бенфея. Драгоманов порівнював народи, порівнював країни, порівнював різні епохи, факти, особистості, явища, процеси. І це цікаві порівняння. Інколи шаблонні, але інколи доволі влучні. Крім того, ми маємо справу з особистістю, котра не є одномірною. Інтелектуалів ХІХ століття звикли уявляти дуже спрощено. Наприклад, якщо людина є прихильником поступу, то цей поступ тлумачиться як лінійний рух, від нижчих щаблів до вищих (це найпростіший приклад). Але у Драгоманова не так. Скажімо, Паризьку комуну 1871 року він оцінює як паростки передового суспільства, а разом із тим, в одному зі своїх листів пише, що вона постала «од малості кислороду», себто браку політичної Свободи (з великої літери!) у французькому суспільстві. На його думку, Паризька комуна, з одного боку, в чомусь прогресивна, а з іншого – навпаки: в соціальному питанні, у світлі революційної конфронтації він оцінює її скептично, а десь навіть негативно. Отака неоднорідність… Дуже часто ми вихоплюємо з текстів Драгоманова якісь окремі моменти, фрагменти його мислення, тоді як, напевно, найпроникливіший інтерпретатор його творчості – Іван Лисяк-Рудницький – зауважив: «Драгоманов – це системний мислитель». От про це ми, на жаль, дуже часто забуваємо.
Михайло Драгоманов
– Ви сказали про Драгоманова як про багатовимірного мислителя, в якого не можна вихоплювати якісь окремі ідеї. Але в останні роки особливо популярним став його вислів про те, що наприкінці ХІХ століття, коли Гетьманщина руками російської імперії поквиталася зі своїми давніми ворогами – Османською імперією та Річчю Посполитою, – головною проблемою для Гетьманщини, для українців стає сама російська імперія. Що ще з його доробку може бути релевантним для сучасної України?
– Останню ідею, про яку Ви згадали, Драгоманов виклав у своїй відомій праці з метафоричною назвою «Пропащий час. Українці під московським царством (1654–1876)» (вона вийшла вже після його смерті, 1909 року). Передусім варто розуміти контексти цієї праці. По-перше, чому «пропащий час»? Драгоманов вважав, що історія України рухається в орбіті європейської культури. Так, із запізненням, із проблемами, але рухається. А от Переяславську угоду 1654 року він вважав анормальною, бо злучалися республіканське Запоріжжя і боярсько-царська Московщина. Тобто поступово відбувався збій оцієї програми європейського розвитку. Відхід від європейських зразків – з культурного, політичного, соціального погляду, найбільше протягом XVIII і далі у ХІХ столітті. Проте не можна сказати, що цей розвиток завмер, зупинився повністю. Принаймні так гадав Драгоманов. 1861 року звільнили селян, і це важливо. Але не було політичної свободи, політичних прав, повсюдно затримувалась емансипація і майже всі її сфери – культурна, освітня, соціальна, господарська, гендерна… Дуже невеликим був прошарок людей (земців), які виступали просвітниками. Той же громадівський рух із його культурною і науковою програмою у багатьох аспектах розгортався як спосіб модернізувати, поліпшити імперію. Громадівці прагнули створити початкові можливості для дальшого розвою українства… Бо що таке поступ для Драгоманова? Це не досягнення ідеального суспільства чи якогось вищого майбуття, як у багатьох позитивістів. Це поліпшення суспільної природи. За рахунок чого? За рахунок того, що, по-перше, ліпшою має стати людина, а по-друге, має кардинально змінитися громада, здолати свій шлях історичної еволюції. А чи можливо це без базових засад суспільної Свободи? Звісно, ні. Тому «пропащий час» – це час, втрачений для такого політичного, культурного, соціального розвитку. Але реформа 1861-го все ж відбулася, і пізніше, на початку 1870-х років, Драгоманов писав: «наша справа значною мірою зроблена» цією реформою, і тепер нам треба «рухатися дорогою європейського поступу». Але що далі? Відбулося польське повстання 1863 року, а в його результаті – зауважте, урядова і громадська компанія проти… українофілів і заборона… українського слова. Попри те, що це було польське повстання, польські видання в російській імперії публікувалися, а українські – заборонялися. Після петербурзької «Основи» не виходило майже нічого. Парадокс! Уявіть як болісно сприймали таку ситуацію тодішні українські діячі… Але і це ще не все. У російській імперії розпочалася вторинна модернізація, запізніла, сповільнена, суперечлива. Проте на якомусь етапі поступ став половинчастим, збився на манівці, як писали сучасники... Драгоманов щиро сподівався, що ситуація зміниться і, хоч із запізненням, але імперія буде рухатися «спільною дорогою вселюдського поступу». Та цього не сталося, принаймні так, як на це сподівалися одразу після 1861 року. 1876 року вчергове заборонили українське слово. На додачу, радикалізувався революційний рух: почалися терористичні практики, агітація, ходіння в народ. У відповідь – урядові репресії. 1881 рік – царевбивство. І знову урядові репресії проти революційного терору. Чи добре це було для поступу? На думку Драгоманова – звісно, ні. Вже в еміграції у Женеві він писав: «Ми не будемо танцювати над трупом ворога танок канібалів». Тобто до терору він ставився негативно. Та, разом із тим, вважав, що людина має право захищати себе, своє житло від вторгнення, провокацій «розбійників третього відділення» [орган політичної поліції].
Отже, «пропащий час» – це дуже цікава та влучна метафора. Але у Драгоманова є ще одна – «плебейська нація», тобто нація, яка, по суті, втратила свою аристократію, або ж, якщо послугуватися сучасною термінологією, еліту. Через зросійщення, ополячення, онімечення. Як постала ця метафора? Драгоманов писав, що європейські соціалістичні організації, насамперед французькі, мають зважати на потреби й інтереси недержавних націй. І спершу поширював метафору «плебейська нація» на практики соціалістів Західної Європи, а потім переніс її на українські терени і застосував до українців. Пізніше, десь в останній чверті ХХ століття, в українській діаспорі точилася гостра дискусія про повну/неповну, комплектну/некомплектну націю щодо історії України та Східної, а почасти Центральної Європи. Певною мірою такі рефлексії походять саме від оцієї метафори Драгоманова.
Отже, Драгоманов дуже цікавий, оригінальний мислитель, якого не варто сприймати спрощено й одновимірно. Його тексти можуть дуже багато розповісти про минувшину другої половини ХІХ століття. І найголовніше: він показує, що попри все Україна у різні епохи за дуже несприятливих обставин жила європейським життям. Деякі вчені – наприклад, Омелян Пріцак і Джон Решетар – навіть писали про женевську стадію українського національного руху. Отак високо вони оцінювали його діяльність в еміграції.
– Що ж, якщо були Драгоманови й Косачі, то українці, напевно, ще не зовсім сплебеїлися.
– Абсолютно. Будь-яку тезу треба сприймати релевантно. І драгоманівське спостереження не варто надмірно генералізувати.
– Ви згадали про Женеву, то я не можу не запитати: яка рецепція постаті і доробку Драгоманова в Європі? Зокрема, в тій же Швейцарії. І з чого народився ваш спільний проєкт зі швейцарськими колегами?
– Почасти вже розповів Вам про певний парадокс стосовно Драгоманова, його рецепції та студіювання. Повного видання його творів досі не існує, а найбільш капітальні збірки були видані понад 100 років тому. Можна ще згадати проєкт нашої колегині з Інституту Валентини Шандри: 1991 року вийшов укладений нею і Ростиславом Міщуком однотомник вибраних праць Драгоманова. Була ще низка проєктів, іноді по кілька книг, але з дуже скромним, іноді мінімальним науковим апаратом. Окрім того, видавалися мемуари про Драгоманова, його автобіографія, австро-руські спомини, окремі твори, кілька книг із вибраних праць. Але це все були переважно окремі проєкти. Вони охоплювали вибраний сегмент із його спадщини. Були наміри опублікувати академічне видання творів Драгоманова. Наприклад, 1988 року ці наміри декларувалися у діаспорі, пізніше в 1990-ті роки і в незалежній Україні. Проте до реалізації, на превеликий жаль, справа не дійшла. З іншого боку, бібліографічний покажчик 2011 року налічує понад 5 тисяч публікацій про Драгоманова. Кілька десятків книг видано про Драгоманова, захищено щонайменше двадцять дисертацій в Україні і поза її межами, зокрема в Гарварді й Оксфорді. Отакий парадокс… А водночас, про його женевську добу відомо найменше. Та щоб осягнути Драгоманова, потрібно зрозуміти, чому він обрав Швейцарію. Отут і починається окрема історія нашого проєкту…
Ідея з’явилась у наших швейцарських колег, точніше в українських науковців, які через російсько-українську війну 2022 року опинилися у Швейцарії. Йдеться про нашу колегиню з Університету Лозанни Анастасію Шевченко. Для Швейцарії постать Драгоманова дуже цікава, бо він ставив її в центр Європи. Чому? Уявіть ХІХ століття: вікторіанська епоха, індустріальний бум, урбанізація, науково-технічний прогрес, просторові віддалі стають ближчими… Згадайте Жуль Верна – «Навколо світу за 80 днів» – протягом днів, а не років! Світ дуже швидко розсувається у своїх межах, істотно змінюється людина. 1851 рік – перший, як казав Драгоманов, усеосяжний космополітичний захід: Всесвітня виставка у Лондоні. 1860-ті роки – об’єднання Німеччини, об’єднання Італії. Нова мапа Європи. Драгоманов потрапляє до Європи спершу у трирічну вчену подорож, а від 1876 року стає емігрантом. Що його цікавить? Європа з погляду європейської Свободи. Де Свобода є найповнішою в Європі? Він складає уявний рейтинг держав тодішнього світу. І на першому місці – Швейцарія. Чому? Бо це федеративна держава без домінантної державної національності, де спокійно уживаються між собою кілька мов. Драгоманов пише: два італійські кантони Швейцарії підтримали італійське Рісорджименто, але до Італії приєднатися не захотіли, а вирішили залишитись у Швейцарії. Ще одна особливість – кантональна демократія і надзвичайно великі права місцевих громад. Вільна мовна, освітня і культурна політика. Те, чого не можна було навіть уявити в російській імперії, особливо з її заборонами та репресіями. Старша донька Драгоманова – Лідія згадувала: коли до батька приїздили друзі чи емігранти і турбувалися, наприклад, про багаж чи залишені десь подорожні речі, він посміхався і заспокоював: Ви у Швейцарії, швейцарці – сумлінні та чесні люди... І найголовніше: Швейцарія була для нього майже ідеальним балансом між Свободою людини та Свободою громади. І цю Свободу забезпечував устрій Швейцарської держави. Бо держава у розумінні Драгоманова – це, радше, спілка, широка й велика угода про співжиття між людиною та громадою (чи низкою громад). Нарешті, у Швейцарії діяло загальне виборче право (з 20-ти років). На той час, як писав британський історик Ерік Гобсбаум у світі було лише 4 такі країни [Швейцарія, Франція, Данія, США]. Ба більше, у католицьких кантонах виборним було навіть духівництво. До речі, Драгоманов уславився ще тим, що заповів поховати себе за протестантським обрядом, хоча походив із православної родини й останні роки прожив у православній Болгарії. Чи був він аж таким вірянином? Аж ніяк. Це показовий жест інтелектуала, який визнавав, що протестантизм відіграв важливу, засадничу роль у здобутті європейської Свободи на полі вселюдського поступу.
– Макс Вебер написав про це цілу книжку.
– До речі, саме Макс Вебер свого часу відзначив і оцінив конституційний проєкт Драгоманова 1884 року, назвавши його одним із найкращих натоді...
– Це, власне, теж до питання про рецепцію.
– Рецепція була дуже складна і неоднорідна. Уперше Драгоманов потрапив до Швейцарії 1873 року. Це була дуже коротка поїздка до Цюриха, де, як тоді казали, існувала велика «російська» (в лапках!) колонія. Насправді не-російська. Вона складалася з підданих російської імперії, які належали до багатьох національностей. Чому саме там? Секрет дуже простий – у Цюриху місцевий університет і Вища політехнічна школа першими почали приймати на навчання жінок. З російської імперії туди записалися більш аніж сто панянок (крім них, там навчались американки, представниці багатьох європейських країн), бо не треба було навіть складати вступних іспитів. Що відбувалось у цій громаді студенток і студентів, а поруч – політичних емігрантів із російської імперії, до якої по приїзді потрапив Драгоманов? Вони поділялись, умовно кажучи, на два радикальні табори: прибічників народника Лаврова (симпатика Маркса) і прибічників анархіста Бакуніна. Одні згодом стали пропагандистами, а інші – терористами (як писав Драгоманов, бомбістами). Але і перші, й другі сприймали його як ретрограда… Адже він пропонував здобувати спершу політичну Свободу, а потім – усе інше. Без Свободи нормальна суспільна еволюція не є можливою. Таку думку обстоював Драгоманов.
Європейська рецепція Драгоманова була ще складніша. Існували різні середовища. Серед них – доволі численне анархістське. З одним із колишніх анархістів – графом Анджело де Губернатісом, редактором італійського журналу «Revista Europea» – Драгоманов співпрацював, опублікував у цьому часописі цілу низку публікацій. Товаришував зі знаменитим географом Елізе Реклю, який свого часу був учасником Паризької комуни. Приятелював зі швейцарським природознавцем Карлом Фоґтом. Той був з-поміж небагатьох німецькомовних авторів, які негативно оцінювали імперський проєкт Німеччини (Другий райх), бо це об’єднання відбулося насильницьким шляхом. Тож, з одного боку, анархісти ставилися до Драгоманова стримано, але в багатьох аспектах усе ж симпатизували йому. Соціалістичне сприйняття Драгоманова теж не було однорідним, бо він у багатьох аспектах був не дуже для них зручний. Наприклад, не сприймав економічного матеріалізму. У листі до Юліана Бачинського, автора «Україна Irredenta», він, як раціоналіст, писав, що людське життя не можна пояснити тільки через економічні проблеми. І в цьому сенсі економічний матеріалізм і класова боротьба Маркса за визнанням Драгоманова – справжня метафізика! Він про це однозначно пише Бачинському… Водночас, Грушевський порівнював Драгоманова із соціалістом-ревізіоністом Едуардом Бернштейном. Бернштейн теж із Німеччини емігрував до Швейцарії, але на кілька років пізніше за Драгоманова.
А є ж іще інша дуже цікава рецепція – російська й українська. На ідеї Драгоманова значною мірою орієнтувалися майже всі українські партії лівацького, соціалістичного чи ліберального спрямування кінця ХІХ – початку ХХ століття. Все стало дуже складно вже пізніше – після революції і на початку війни України із більшовицькою росією в 1918 році. До речі, Драгоманов несподівано виявився «своїм» для російських конституціоналістів – Конституційно-демократичної партії народної свободи. Напередодні і під час російської революції 1905–1906 років саме ліберальний журнал «Освобождение» видавав збірки його творів грубезними томами. Тож Драгоманова одночасно багато діячів і не сприймали, і пристосовували його ідеї до своїх політичних потреб і зацікавлень. Ким його лиш не вважали: соціалістом, лібералом, атеїстом, релігійним вільнодумцем, протестантом, консерватором, революціонером, еволюціоністом, поступовцем, націоналістом і водночас космополітом… Кожен вихоплював для себе якийсь зручний калейдоскопічний момент або мозаїчний фрагмент. Ситуація змінилася після 1918 року, а ще більше після поразки Української революції 1917–1921 років. Наприклад, драгоманівська ідея про федерацію громад і спілок, близька до ідеалу П’єра-Жозефа Прудона, стала предметом дуже гострої критики і навіть суцільного заперечення спадщини Драгоманова. За версією Драгоманова, федерація була динамічною рівновагою між правами особистості, громад, місцевих спілок, виборних органів самоуправління, котрі делегували обмежені й вибрані права центральній бюрократії. Причому на певний час і з багатьма конституційними обмеженнями. І хоча погляди Драгоманова не були суто соціалістичними – це дуже складний мікс анархізму, соціалізму і лібералізму (причому європейського зразка), – але наразилися з часом на повсюдну націоналістичну і консервативну критику. Донцов і Мухін вкрай негативно сприймали заклики Драгоманова до вселюдськості, гуманізму та космополітизму. На їхню думку, це…
– …заважає українській національній справі?
– …шкодить, руйнує, відволікає від революційної чи жертовної боротьби. Тому життєву історію й інтелектуальну біографію Драгоманова сприймали та репрезентували контроверсійно. На Драгоманова і його ідеї мимоволі переносили політичний досвід ХХ століття. Недаремно про нього писали пізніші дослідники: давніше – Степан Томашівський у своїй розвідці «Трагедія Драгоманова» (1925 рік), а в наш час – Анатолій Круглашов – у «Драмі інтелектуала…» (2000). Та хоч про біографію Драгоманова написано чимало, насправді її ще де-факто потрібно осягнути і прочитати з іншої перспективи – швейцарської та європейської. Життєва історія Драгоманова дуже цікава і своєрідна. І про неї ще треба дуже багато дізнатися, віднайти джерела, перевірити факти, прочитати й систематизувати інші свідчення, врешті зрозуміти…
– Які прогалини має на меті заповнити ваш проєкт? Які ваші пріоритети?
– Ми зосередилися передусім на женевській, швейцарській добі. Наш проєкт – «Михайло Драгоманов: Швейцарія на українській інтелектуальній мапі Європи». Чому така назва? Йдеться не про ментальну географію чи ментальні мапи, хоч їх не можна виключати. Мапа – спосіб розповісти історію Драгоманова в центрі Європі, у Швейцарії, яка була для нього втіленням найбільшої європейської Свободи.
До речі, а які ж були наступні країни в цьому його уявному рейтингу? На другому місці – британська монархія, що несподівано. Чому? А завдяки дуже міцному шару корпоративних і муніципальних прав, традиції парламентаризму (чого вартий один лиш вислів «опозиція Його Величності»). Король, по суті, є гарантом конституційних прав і свобод. Ще один пункт на користь Великої Британії – ефективна бюрократія. Не така, як у Швейцарії, та все ж. А ще – розвинута британська філантропія. І, звісно, повага до жінки та початки емансипації жіноцтва.
На третьому місці для Драгоманова – Сполучені Штати. Ви скажете: це ж не Європа! А Драгоманов вважав, що це перенесення новоєвропейського проєкту, голландської і англійської правових традицій, взірців конституціоналізму – в колонії. Конституційні традиції Північної Кароліни, Віргінії сягають XVII і XVIII століть. Окрім того, для Драгоманова багато важили федеративне об’єднання штатів і особлива роль сенату. Та найголовніше – найкраще виписані права особистості в американській конституції.
Наступні місця посідають Голландія, Бельгія та скандинавські країни (включно з Данією). Голландія – як колишня федеративна держава. Бельгія – тому що там намагалися урівняти права фламандської та французької мов в освіті й культурі. Скандинавія – бо там не було дуже сильної централістичної системи, а отже, панував децентралізм і склались особливі відносини між громадами й окремими суб’єктами.
Такою Європа постає в уявному світі Драгоманова. Ідея нашого проєкту – зрозуміти цей світ: і самого Драгоманова, і його уявлення про Європу. Бо драгоманівські уявлення – це частина інтелектуальної історії Європи. А щоб це осмислити, маємо спершу спробувати з’ясувати, як жив Драгоманов за тих часів. Це виявилося дуже непростою справою. Він лишив по собі багато текстів. Усього життя одного вченого навряд чи вистачить, аби навіть елементарно опанувати їх як слід. Масштаб Драгоманова саме такий. Тож ми міркували, радилися з колегами, що з тим усім робити? Первісно ідею проєкту виношувала наша колегиня з Лозаннського університету – Анастасія Шевченко. До речі, вона зі своїми українськими колегами в Європі започаткувала дуже важливу ініціативу «Українська наукова діаспора». Головна ідея – показати, як науковці-українці, які опинилися за кордоном, можуть долучитися і співпрацювати в наших сучасних проєктах. Ця ініціатива, а де-факто неформальна мережа вже об’єднує кількасот науковців. Для воєнної й, очевидно, післявоєнної України – дуже важливий, повчальний і цікавий досвід.
Із теплим почуттям маю згадати іншого нашого партнера та колегу – професора Лозаннського університету Белу Фрідриха Капоссі, талановитого швейцарського історика, котрий є щирим другом України й українців. У 2022–2023 роках, коли було найважче, він організував кілька конференцій і заходів з українськими науковцями-біженцями, аби представити їхні здобутки та напрацювання, всіляко допомагав їм адаптуватися на чужині.
Але маю неодмінно сказати і про українських колег. У нашій команді членкиня-кореспондентка НАН України Ярослава Верменич, чудова фахівчиня з регіоналістики й історичної географії. У неї масштабне концептуальне мислення й дивовижна працездатність, про що свідчать її численні книжки.
Оксана Юркова, блискучий джерелознавець. Мабуть, один із найкращих в Україні. Вона дуже добре знається на спадщині Михайла Грушевського, передусім є авторкою і лідеркою проєкту електронного архіву Михайла Грушевського. Тож ідею архіву Драгоманова запропонувала саме Оксана. Перед нами стояла проблема: як упорядкувати матеріали, особливо у випадку Драгоманова з його морем текстів? Адже будь-який проєкт колись закінчується. А що потім? Можливо, електронна платформа – спершу у вигляді архіву – це заділ на майбутнє. Щоби спробувати далі працювати в цьому напрямі або й ширше – в царині інтелектуальної, політичної та культурної історії ХІХ, а можливо і ХХ століття. Використовуючи ці напрацювання.
Нарешті, маю сказати про Світлану Блащук, дослідницю з дуже великим хистом у царині цифрової гуманістики. Цифрова архітектура нашого електронного архіву побудована на новозеландській бібліотечній системі Коха. Повірте, це дуже непросто. Світлана й Оксана спеціально навчалися, щоб розробити модель цифрового сховища й адаптувати її до наших потреб. Світлана, по суті, здобула для цього новий фах! Зауважу, що більшість наших бібліотечних систем досі базуються на модифікованих російських програмних продуктах. Це, на жаль, теж чимала проблема. Наша команда свідомо, хоч і небезболісно обрала інший шлях.
До речі, співпраця зі швейцарськими колегами дає ще змогу побачити і зрозуміти, що існує інша наукова культура. Особисто мені цього бракувало, бо так уже трапилося в моєму житті, що не часто доводилося контактувати із науковцями з інших країн. На мою думку, це дуже цікавий і повчальний досвід.
Наш проєкт має кілька завдань. Одне з них, звісно, це підготувати книжку про Михайла Драгоманова. Низку статей ми вже написали – в експериментальному форматі. Потрібно долучити до цієї справи інших європейських й українських колег. Дехто з них брав участь у наукових семінарах у Лозанні та Києві, котрі організовувала наша команда. Вони мають свої візії і це дозволяє показати Драгоманова з різних масштабів і ракурсів. У процесі роботи ми заразом виявили, що інша наукова культура передбачає відмінний стиль комунікації: передусім мають бути інші форми інформаційного супроводу проєкту. Ну, і цифровий складник нашого проєкту теж є дуже важливим, оскільки це спосіб заповнити певні прогалини.
Певна річ, потрібно ще дуже багато зробити, прочитати й осягнути чимало текстів Драгоманова, а також зрозуміти супутні контексти. А найголовніше – уявити його середовище – женевське і ширше – європейське життя, з ким він спілкувався, контактував, яких впливів зазнавав і на кого сам впливав… Судячи з усього, це чимала кількість осіб. Наприклад, його старша донька згадує, що він був членом кількох наукових товариств у Женеві. Одразу питання: яких? Це теж непросто з’ясувати, хоча є вже певні зачіпки… Анастасія Шевченко працює зараз у швейцарських архівах. Ми постійно спілкуємося, тому знаємо, що кожна знахідка дається дуже непростим шляхом і потребує тривалої праці. Особливо якщо зважити на мовні, культурні, технічні й інші відмінності швейцарської архівної мережі, порівняно з Україною. І насамкінець… Наша команда буде докладати всіх зусиль, аби успішно реалізувати проєкт. Провідна мета – представити Драгоманова не тільки як українського, а й європейського мислителя.
Логотип електронного архіву Михайла Драгоманова. Джерело: drahomanov.history.org.ua
Спілкувалася Сніжана Мазуренко