Історія НАН України

14 листопада 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон Української Держави «Про заснування Української академії наук у м. Києві». Того ж дня гетьман призначив перших 12 дійсних членів УАН — Д.І. Багалія, А.Ю. Кримського, М.І. Петрова, С.Й. Смаль-Стоцького, В.І. Вернадського, С.П. Тимошенка, М.Ф. Кащенка, П.А. Тутковського, М.І. Туган-Барановського, Ф.В. Тарановського, В.А. Косинського та О.І. Левицького. 27 листопада 1918 р. відбулися установчі збори УАН у воєнних умовах — невелике засідання під головуванням найстаршого за віком О.І. Левицького, на якому було обрано головою-президентом — природознавця, геолога та геохіміка В.І. Вернадського, а неодмінним секретарем — сходознавця, арабіста й тюрколога А.Ю. Кримського. Обидва інтелектуали були вченими європейського та світового масштабу.

Протягом багаторічної історії президентами Академії обиралися М.П. Василенко, О.І. Левицький, В.І. Липський, Д.К. Заболотний, О.О. Богомолець, О.В. Палладін, Б.Є. Патон. З 2020 року на чолі Академії – А.Г. Загородній.

Назва Академії зазнавала змін чотири рази. У 1918–1921 рр. вона іменувалася Українська академія наук, з 1921 по 1936 р. – Всеукраїнська академія наук, у 1936–1991 рр. – Академія наук Української РСР, з 1991 по 1993 р. – Академія наук України, а з 1994 р. – Національна академія наук України.

Академія — загальновизнаний символ знання, освіченості, науки. Її витоки в сивій давнині. 387 року до н. е. славнозвісний Платон заснував знамениту «гімнасію» в передмісті Афін у саду легендарного Академа. Звідси й пішла назва «академія» для найповажніших наукових шкіл. Платонівська академія працювала майже тисячу років, нарощуючи свою славу. До неї стікалися молоді таланти з Європи, Азії, Африки, бажаючи освоїти майстерність мудрості. 529 року імператор Юстиніан закрив Платонівську академію як осередок вільної думки. Відтоді щонайменше на сім століть у Європі запанувала богословська схоластика. Але в епоху Відродження, коли передові кола надали пріоритетного значення раціоналізму, реалізму, науковому пошуку, ідея академії воскресла і тріумфально пішла по світу. Імператори, царі, королі, інші володарі або самі створювали академії, або ставали покровителями, а нерідко й очолювали їх. Досить часто вчені самі об’єднувалися й організовували академії. Наявність чи відсутність академії наук слугували критерієм престижу держав і націй.

Процес утворення нових академій наук триває, хоч нині у світі вже налічується близько 300 академій наук і велика кількість дослідницьких організацій академічного зразка, що спеціалізуються винятково на творенні нового знання і розробленні на його основі нових технологій. Це — інтелектуальні рушії прогресу. 

Задум створення Української академії наук постав у спільноті наддніпрянських інтелектуалів-громадівців. Академік ВУАН М.С. Грушевський називав її київським академічним гуртком. Ініціаторами проекту була низка громадівців й осіб, наближених до них, як-от: письменник О.Я. Кониський, історик В.Б. Антонович, композитор М.В. Лисенко, мовознавці К.П. Михальчук і П.Г. Житецький, економіст Т.Р. Рильський, підприємець В.Ф. Симиренко, лікар і перекладач В.Н. Вовк-Карачевський та ін. Галицьким ініціатором-рушієм цього проекту був політичний і громадсько-культурний діяч О.Г. Барвінський. 1889 р. була опублікована анонімна записка у львівському місячнику «Правда», написана О.Я. Кониським. Вона проголосила амбітну мету – перетворити Товариство імені Шевченка у наукову організацію і на її основі домогтися визнання Українсько-Руської академії наук від австрійської корони. Відтоді розпочалися змагання українських науковців за створення Української академії наук по обидва боки імперських кордонів. Виняткову роль у створенні й розбудові української наукової спільноти відіграв історик, політичний і громадсько-культурний діяч М.С. Грушевський. Саме М.С. Грушевський як голова Наукового товариства імені Шевченка у Львові та голова-засновник Українського наукового товариства в Києві очолював академічні змагання як у підавстрійській, так і підросійській Україні, які тривали у різних формах до Першої світової війни і відновилися 1917 р.

Українську академію наук (УАН) засновано 1918 року в період Української Держави на чолі з гетьманом П. П. Скоропадським. Визначальну роль у цьому відіграли В. І. Вернадський і М. П. Василенко — однодумці, видатні вчені та організатори науки, особистості з класичними поглядами на академічну науку як органічне поєднання фундаментальних і прикладних досліджень.

М. П. Василенко в гетьманському уряді очолював Міністерство освіти і мистецтва. Він склав широкий план розвитку науки та освіти в Україні. Зокрема, передбачав створення національних установ: академії наук, бібліотеки, музею, архіву, вищих навчальних закладів. Для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у Києві при міністерстві було створено спеціальну комісію. Її головою призначено В. І. Вернадського — людину, обізнану в академічних справах. Він був членом Петербурзької академії наук та Державної ради Російської імперії від Академії наук і вищої школи, брав участь у створенні Міжнародного союзу академій, «академічного союзу» Росії. Після Лютневої революції 1917 року в Росії В. І. Вернадський працював у Тимчасовому уряді товаришем (заступником) міністра народної освіти і відав організацією наукових досліджень. Тут він познайомився з М. П. Василенком, який також обіймав посаду заступника міністра. «У нього першого, — згадував В. І. Вернадський, — появилася думка про створення української академії. Він помер її академіком»2. Української Радянської Соціалістичної Республіки (АН УРСР), із серпня 1991 до березня 1994 року — Академія наук України (АН України) і з 22 березня 1994 року — Національна академія наук України (НАН України).

Перше засідання Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у Києві відбулося 9 липня 1918 року в міністерському кабінеті М. П. Василенка (нині — бульвар Тараса Шевченка, 14). Засідання відкрив палкою промовою М. П. Василенко. Він говорив про потребу державної турботи в заснуванні і функціонуванні Академії, наголосив, зокрема, на її загальнонаціональному значенні: «Утворення Української академії наук має і велике національне значення, бо й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки. Для тих же, хто вірить в життєздатність українського народу, для кого відродження його, це — «святая святих», для тих — утворення Академії наук має величезну вагу, є національною потребою і черговим питанням» 3.

На цьому засіданні після М. П. Василенка виступив В. І. Вернадський з доповіддю «В справі заснування Української академії наук у Києві», у якій було викладено концепцію структури і функцій УАН 4. Ця промова-доповідь В. І. Вернадського тісно пов’язана з «Пояснювальною запискою Міністерства народної освіти та мистецтва Раді Міністрів Української Держави до законопроекту про заснування Української академії наук у Києві», підготовленою М. П. Василенком на початку жовтня 1918 року. У ній очевидне переплетіння думок цих двох невтомних борців за втілення ідеї Академії в життя. 

Утілюючи в життя вироблену великим ученим ХХ сторіччя В. І. Вернадським і його соратниками концепцію розвитку української академічної науки, з перших років своєї діяльності Академія спрямувала зусилля провідних учених України на розбудову широкого діапазону фундаментальних і прикладних досліджень за найбільш перспективними напрямами, які повинні були визначати науковий, науково-технічний та інтелектуальний вектори суспільного поступу. Незважаючи на складні умови тогочасного життя, перипетії у функціонуванні Академії, зокрема її відносини із владою, особливо у 20—30-х роках минулого сторіччя, обраний курс виявився напрочуд життєдайним і відіграв велику роль у становленні й невпинному піднесенні наукового, освітнього та культурного потенціалу України, входженні її до розвинутих в економічному, науково-технічному та соціально-культурному плані країн світу, а в межах тодішнього СРСР — утвердженні як республіки з високим науковим людським потенціалом і пріоритетним поступом високотехнологічних галузей промисловості, зокрема машинобудування і приладобудування, енергетики, аерокосмічної галузі, а також сільського господарства, медицини. В Академії сформувалися потужні вітчизняні наукові школи, засновниками яких стали її видатні вчені: математики Д. О. Граве, М. М. Крилов, М. М. Боголюбов, Ю. О. Митропольський; у галузі механіки — С. П. Тимошенко, О. М. Динник, М. О. Лаврентьєв, Г. С. Писаренко; фізики К. Д. Синельников, Л. В. Шубников, В. Є. Лашкарьов, О. І. Ахієзер, О. С. Давидов, А. Ф. Прихотько, О. Я. Усиков; астрономи О. Я. Орлов, М. П. Барабашов, Є. П. Федоров, С. Я. Брауде; у геологічних науках — П. А. Тутковський; у матеріалознавстві — І. М. Францевич, В. І. Трефілов; в енергетиці — Г. Ф. Проскура, С. О. Лебедєв; у хімічних науках — Л. В. Писаржевський, О. І. Бродський, А. В. Думанський; у біології і медицині — Д. К. Заболотний, Ф. Г. Яновський, М. Д. Стражеско, О. О. Богомолець, В. П. Філатов, М. Г. Холодний, І. І. Шмальгаузен, О. В. Палладін, В. П. Комісаренко, Р. Є. Кавецький, М. М. Амосов, П. Г. Костюк. Всесвітнє визнання здобули українські наукові школи електрозварювання Є. О. Патона та кібернетики В. М. Глушкова. Вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки, освіти і культури зробили академічні школи в галузі соціальних і гуманітарних наук, засновниками яких були демограф М. В. Птуха, економісти К. Г. Воблий, П. М. Першин, І. І. Лукінов, історики М. С. Грушевський, І. П. Крип’якевич, правознавець В. М. Корецький, філософи П. В. Копнін, В. І. Шинкарук, М. В. Попович, сходознавець А. Ю. Кримський, мовознавці Л. А. Булаховський, В. М. Русанівський, літературознавці С. О. Єфремов, М. С. Возняк та О. І. Білецький. Визначальну роль у розвиткові Академії та реалізації її можливостей і здобутків відіграла стратегія активної участі її установ у розв’язанні важливих проблем науково-технічного прогресу, формуванні науковотехнічного потенціалу України. Вона реалізована в розбудові ефективної системи співпраці з провідними галузевими міністерствами і відомствами, великими наукоємними промисловими підприємствами, а також у формуванні потужної науково-виробничої бази.

Здобуття Україною незалежності істотно змінило статус Національної академії наук України, підвищило її роль і значення як основної наукової установи країни. Перед нею постало завдання утвердити науково-технічну самостійність держави, сприяти позитивним зрушенням в економіці, ефективному розв’язанню завдань виходу України на шляхи стабільного піднесення, динамічного інноваційного розвитку, забезпечити тісну інтеграцію її до світового наукового простору, дієве входження до міжнародного поділу наукової праці.

Незважаючи на значні економічні труднощі перехідного періоду, президія, секції, відділення та наукові установи НАН України спрямували свою діяльність на розвиток фундаментальних і прикладних досліджень, виконання науково-технічних проектів із пріоритетних напрямів науки і техніки, упровадження їхніх результатів у практику економічного життя.

Істотно розширено міжнародне співробітництво Академії з провідними науковими центрами, академіями та університетами країн Європи і світу. Упродовж останніх років дедалі ширшого характеру набуває участь установ НАН України в реалізації наукових програм і проектів за підтримки Європейського Союзу. Зросла публікаційна активність академічних учених, зокрема побільшало публікацій у зарубіжних наукових журналах, насамперед тих, що індексовані в провідних світових наукометричних базах Web of Science та Scopus.

Вагомих результатів досягнуто і в науковому забезпеченні розвитку вітчизняної освіти, поєднанні можливостей академічної науки з потребами вищої школи. Ефективними формами об’єднання академічної та університетської науки стало створення цілої низки спільних дослідницьких центрів і лабораторій, навчальних кафедр. Крім цього, значних результів досягнуто в розгортанні системи вищих навчальних закладів у самій Академії.