Якою є головна мета росії у війні проти України? Чи варто сподіватися на домовленості з таким агресором? Чому завжди актуально знати своє минуле? Чи довго триватиме війна і чому українці не можуть собі дозволити втомитися від неї? Як подолати кризу мобілізації? Все це провідний науковий співробітник відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАН України, а нині ще й наш захисник доктор історичних наук Борис Черкас пояснив в інтерв’ю виданню «Український тиждень».
Про важливість історичних аналогій:
«Для історика головне — знаходити аналогії з минулим. Мені легше тому, що коли бачу якусь проблему, то автоматично починаю шукати аналогії з минулим, з історичними подіями. Так чи інакше щось схоже вже було — з погляду розвитку зброї, військових прийомів, інженерії, поведінки людей. На основі цього можна змоделювати поведінку — чи то окремої людини, чи колективу — або ж події, які відбуватимуться далі. <…>
Чим закінчиться [війна] з росією можемо тільки здогадуватись, тому що маємо багато невідомих факторів. Але я розумію інше: незалежно від прізвищ усі правителі росії не здатні на домовленості. Для них усе навколо є російським, а українців вони не визнають як окремий народ. Будь-яка домовленість з ними буде тимчасовою. Плюс якщо ми знаємо історію співіснування цієї країни із сусідами, то треба звернути увагу, що вона завжди порушувала договори й пожирала тих сусідів. <…>
У 1990-х Захід навмисно чи ненавмисно провів унікальний експеримент. Дав можливість росії пожити дуже добре. Їм відкрили світ, дали найсучасніші технології. Плюс епідемії показали, що гроші треба масово вливати у сферу здоров’я. За логікою здорової людини, ця країна мала збудувати лікарні, скупити всіх найкращих лікарів, зробити потужні хаби розвитку інноваційних технологій. Замість цього вони побудували танки, напали на Грузію, потім на нас. росії цікаво воювати далі. Нам усім просто треба зрозуміти, що росіяни все одно воюватимуть. Хоч що ти робив би, хоч як будував би свій бізнес, хоч за кого голосував би в цій країні, але підсвідомо маєш пам’ятати, що росія рано чи пізно повернеться й нападе знову. Якщо ти цю думку усвідомлюєш, на тому будуєш надалі всі відносини всередині країни, а також зі своїми сусідами, тільки тоді будеш захищений. <…>
Україна — [це має бути] держава, у якій кожен громадянин, по-перше, знає, що він громадянин зі своїми правами й обов’язками. По-друге, усвідомлює, що існування цієї держави — ключова суть. По-іншому бути не може. Тоді набагато простіше буде сприймати всі загрози навколо: конфлікти з іншими державами, економічні конфлікти, політичні, чергові епідемії. Приклад мілітарних країн показує, що їм легше проходити ось ці загрози, які будуть завжди, просто їхні форми змінюватимуться».
Про небезпечність ілюзії мирного життя і кризу мобілізації:
«…кілька поколінь виросло в мирі. Це було хороше, розбалуване життя. Війна здавалася чимось далеким і диким. Але ні, війна тут: вона триває з 2014 року й мобілізація так само мала б тривати весь час. <…> Навіть якщо ти в тилу, мусиш проходити певні курси, учитися збивати дрони, залучати старшокласників до роботи в госпіталях, щоб допомагали з пораненими. Крім того, треба розуміти, що рано чи пізно ти все одно в армію потрапиш. Але наше суспільство — від простої людини до політики — живе ще мирним життям. Маємо момент сподівання: ну от ще рік, ну ще пів року, якось воно розв’яжеться, хтось домовиться, а може, росія розвалиться, може, путін помре, а може, Трамп вирішить щось… А війна триває. Це вже запущений процес, який зупинити неможливо. І нам треба налаштуватися на довге протистояння. Відступати немає куди. <…>
…в демократичних країнах, як показала Друга світова, на третій рік війни починається криза мобілізації. Її пережили Канада, Велика Британія, Австралія, Сполучені Штати. Їм довелося закручувати гайки, ловити людей. І тут завдання держави — правильно включити карні механізми. Просто проблема в тому, що ми, як пострадянські люди, при слові «карні» уявляємо розстріли, насправді ж є багато інших механізмів, за допомогою яких держава може виконувати свої функції. По-друге, ми вже проходили момент, коли люди стомилися від війни й хотіли домовлятися або з тими, або з тими, аби її не було. Це закінчилося тим, що Гетьманщина перестала існувати, така ж доля була в УНР, а далі прийшли голод, репресії, терор, геноцид… Наступний момент: люди мають пам’ятати, що росіяни на всіх токшоу кажуть: «Ми прийдемо — і українці будуть знищені». Коли з’явилися на нашій землі, вони дійсно це робили — ґвалтували, убивали.
Тобто з людьми треба відверто проговорити й періодично нагадувати: якщо програємо, буде ще гірше. А цей момент кризи… треба подивитися, як британці чи канадці впоралися з нею свого часу. Бо це не більше, ніж чергова проблема на нашому шляху. <…>
Що стосується росії, то вона завжди нас ненавидітиме й намагатиметься завоювати. І поки вона існує в нинішньому вигляді, нічого не зміниться. «Карфаген має бути зруйнований». Я не вірю в хороших, поганих рускіх, демократів. У них просто змінюються прізвища, а стратегія дій залишається така ж.
Які сценарії майбутнього? В ідеалі хотілося б, щоб там океан був. Розпадуться на дрібні держави, щоб у нас уздовж кордону була буферна зона, чудово. Не розпадуться — працюватимемо далі».
P.S. Доктор історичних наук Борис Черкас також вважає, що для України нинішня війна проти росії є війною за Незалежність.
«Кремль нічого не приховує, він попереджає та погрожує. І лише слабкодухі, наївні й дурні можуть сподіватися, що це лише слова. кремль чітко заявляє, що України не існувало, а отже, і далі не має існувати, вони прямо заперечують існування українського народу. І роблять усе, щоб ці ідеї сприйняли народні маси рф — у чому, треба визнати, вони досягли неабиякого успіху. Ба більше, як історик, я знаю, що такою російська держава та її політика була завжди й ніколи не могла бути інакшою, – нагадує науковець у своєму блозі на сайті видання «Український тиждень». – Ми бачимо втілення цієї ідеології в реальному житті. Весь цивілізований світ знає про масовий терор проти українців: убивства, ґвалтування, вивезення дітей, насильна мобілізація у військо на окупованих територіях, завезення населення з росії та виділення для нього житла, відібраного в українців. Українські території оголошують частиною росії та вводять їх у російське правове поле. <…> Чого ще треба, щоб зрозуміти, за що ми воюємо? І що на кону стоїть наше життя? Для українців — усіх українців, байдуже, зі Львова, Луцька, Вінниці, Кропивницького чи з Одеси, Харкова, Дніпра, Чернігова — не буде місця й шансу вижити в новоявленій російській імперії. Їхній єдиний шанс жити — не дозволити цій імперії народитися. <…> …ми виживемо, лише перемігши у війні за незалежність нашої держави. Бо лише солідарна й консолідована державна політика захистить українців на всій території».
«Коли спілкуюся з бійцями, я, як командир, маю чітко й зрозуміло пояснити, за що вони воюють, що являє собою ця війна. <…> Воїнам, які йдуть у бій, ми можемо сказати лише одне: це протистояння з росією є нашою ВІЙНОЮ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Таке визначення найчіткіше для розуміння суті того, що відбувається, – підсумовує Борис Черкас. – …на фронті саме в такому ключі я (і не лише я!), як командир, спілкуюся з бійцями й саме так ми з’ясовуємо, заради чого щоденно ризикуємо життям».