Наприкінці грудня 2024 року у Видавничому домі «Академперіодика» НАН України вийшла друком остання – сьома за ліком – книга масштабного проєкту «Україна. Нариси історії». Автори створили найбільший і наразі найповніший новітній український історичний гранд-наратив, у якому акумульовано новітні здобутки української історіографії в аспектах концептуалізації національного історичного процесу. Проєкт спрямовано на найширшу читацьку аудиторію, а всі його книги викладено у відкритому доступі на сайтах Інституту історії України НАН України та Видавничого дому «Академперіодика» НАН України.
«…інтелектуальний продукт під назвою «Україна: Нариси історії», видання якого щойно завершилося, є результатом тривалої й копіткої підготовчої роботи, – розповів у статті для журналу «Вісник Національної академії наук України» академік НАН України Валерій Смолій директор Інституту історії України НАН України (під егідою саме цієї академічної наукової установи українські історики реалізували проєкт, про який мовиться). – По суті, йдеться про попередні напрацювання українських істориків фактично впродовж трьох останніх десятиліть. Засадничою ідеєю, покладеною в його основу, стало прийняття тієї очевидності, що національна історія нині сприймається світовою гуманітарною співдружністю як один із багатьох форматів, дискурсів, способів, якими послуговуються науковці у представленні минувшини. Тому наявність різноманітних версій та варіацій прочитання минулого вже сама по собі позбавляє національний історичний наратив того ореолу ексклюзивності й претензійності, який йому подеколи невиправдано приписують. Адже варіативність, версійність у конструюванні й презентації історії сьогодні не заперечується жодним фаховим істориком, попри значні світоглядні та епістемологічні відмінності.
…авторський колектив запропонував читачеві версію національної минувшини як низки доповнюючих, конкуруючих, перехресних, суміжних стратегій і концептуалізацій, що, звичайно, не виключає й фрагментарних або мозаїчних способів представлення. Зі сторінок видання національний історичний процес постає не як формалізована, ексклюзивна та націєцентрична цілісність, а радше як продукування низки різних, втім зумовлених логічною послідовністю, комбінованих проєкцій, масштабів і вимірів з обсягу українського минулого, посталих з локально-регіональних, соціокультурних, культурологічних, антропологічних, цивілізаційних, глобальних, транснаціональних та інших перспектив».
Чим вирізняється наратив, утілений у проєкті «Україна. Нариси історії»? Передусім новаторським представленням історії первісної людини у геоприродному та соціокультурному середовищах. Чільне місце посідає висвітлення процесу переходу від преісторичних до історичних часів, а також соціокультурних впливів античного світу на Північне Причорномор’я. З новітніх позицій представлено історію Русі, котра розглядається у світлі структур і ритуалів влади, елементів ідеології, територіальних структур й етнічності, структур економіки та соціальності тощо. Водночас середньовічну історію репрезентовано з відмінних соціо- й етнокультурних перспектив кочового Сходу та Півдня, як-от улусу Джучи, генуезької Газарії та Османських провінцій Надчорномор’я.
Оригінальне прочитання і концептуальне потрактування здобули й інші історичні епохи, передусім Литовська та Польська/Річпосполитська доба в історії України, а також переломи й метаморфози історичного буття західноукраїнських земель. У світлі історичної компаративістики, ідеологічних, психологічних, комеморативних вимірів розглянуто феномен Національної революції середини XVII століття. У розрізі різних структур, засад, тенденцій і викликів відтворено складний і багатовимірний процес конституювання і трансформування Українського Гетьманату як ранньомодерної держави на перехресті супротилежних геополітичних викликів.
Запропоновано новітню концептуалізацію та синхронне зіставлення розгортання й перебігу історії України у складі двох імперій – Габсбургів і Романових. Представлено впливи тогочасних геополітичних зрушень, магістральних економічних і соціальних трансформацій, історію станів і спільнот, формування владних інститутів, входження українців до імперських військових структур, становлення культурних та інтелектуальних середовищ, етноконфесійні практики й відносини, проєкти, виклики і суперечності модернізації в обох імперіях, акультурацію та русифікацію, конфронтацію традиційного й модерного у культурному, політичному і соціальному бутті, політизацію українського національного руху, парламентське життя тощо. Крім того, введено низку нових сюжетів і проблем, які суттєво збагачують, розширюють і модифікують історію українського «довгого» ХІХ століття, як-от: становище юдеїв і мусульманського населення, поява хасидизму, кримськотатарський рух за духовне відродження, національні змагання поляків на теренах Галичини та Правобережної України, жіночий рух, мистецькі, літературні, культурні стильові напрями й течії, переселенські та міграційні процеси тощо.
Нову та новітню історію України якнайтісніше синхронізовано з європейською та світовою минувшиною. По-новому осмислено своєрідні повороти революційного дійства 1917–1921 років, котрі відображали коливання національних державно-політичних проєктів від ліво-соціалістичних до консервативно-ліберальних – і навпаки. Подано новітню концептуалізацію радянського/червоного проєкту на обширах України, зокрема у світлі потуг тодішньої модернізації, ґвалтовної й тотальної інструменталізації екстремістських політичних заходів у вигляді більшовицького терору, масованих репресій, чисток і низки руйнівних хвиль радянізації. Спотворена соціокультурна природа радянського режиму постає у світлі прочитання й концептуалізації історії України як поля змагань за доби Другої світової війни і Холодної війни в умовах біполярного поділу світу. Новітні смисли представлено в концептуалізації сучасної історії України на тлі мережива складної і вкрай динамічної, мінливої сьогочасності. Висвітлення українського проєкту на перехресті нинішніх трансформацій, метафорично означених як посттоталітарний транзит, дало змогу показати причини та передумови сучасної російсько-української війни.
Запропоновано багатогранну і багатоаспектну модель перебігу історичного процесу в Україні на етапі раннього нового часу в усьому розмаїтті його локальних, регіональних і національних формовиявів. Як чинники консолідації акцентовано націєтворчу та державотворчу компоненти, а також основні маркери української ідентичності.
Чим іще цікавий проєкт «Україна. Нариси історії»? Пояснює академік НАН України Валерій Смолій:
«…війна розпочинає і завершує охоплений трьома книгами [третього] тому хронологічний період. Війна як історична подія, інструмент вирішення геополітичних конфліктів, процес, спосіб виживання, історична травма, історичний досвід і шлях переосмислення суспільно значущих питань відіграла роль системотвірного чинника політичної та суспільної історії України [виділення – пресслужби НАН України]. Внаслідок Першої світової війни Україна з’явилася як суб’єкт на політичній мапі світу, внаслідок Другої світової війни вона стала соборною, нині, в контексті збройного російсько-українського протистояння в новому геополітичному полі вирішується питання підтвердження геополітичної суб’єктності України та її соборності».
«Усе «довге» ХХ ст. територія України була полем протистояння світових систем і політичних проєктів, що визначили саму суть цього періоду в історії людства. Від 1917 р. Україна опинилася в епіцентрі світового геополітичного конфлікту. Комунобільшовицький експеримент — явище вищого онтологічного порядку, відповідальне за низку трагедій ХХ ст., що врешті докорінно переформатували карту світу. Однак водночас комунобільшовицький експеримент переформатував сутність світу політичного і світу ментального. Україна наразі є і залишається єдиною країною — носієм живого досвіду добровільного позитивного виходу з тоталітарної пастки, аналогів якому немає у світі. Сутність російсько-української війни полягає в боротьбі негативної і позитивної відповідей на (нео)тоталітарний виклик».
«…сучасна війна є глибоко закоріненою в нашій минувшині, її підґрунтя сягає низки попередніх історичних епох і періодів. Традиційно для російського ідеологічного маховика основними царинами творення нових історичних міфів та ідеологем у так званих класичних періодах української історії ставали києво-руська спадщина, претензії на територіальний спадок Великого князівства Литовського, націє- та державотворчість українців епохи раннього нового часу, з подальшим перенесенням дещо зміненої перспективи на добу українського національного відродження».
«…концептуальні пропозиції щодо конструювання двох «довгих» століть — ХІХ і ХХ — імперської та тоталітарної епох у національній історії дають змогу не лише краще переосмислити становище і конфігурації залежності України та українців за обох режимів, а й осягнути історичні причини, виміри і передумови сучасної війни. Концепт двох «довгих» століть дозволяє розглянути згадану проблематику у більш тривалій ретроспективі, зокрема сконцентрувати увагу на конфігураціях і метаморфозах залежності українців в імперському та радянському проєктах, проаналізувавши їх з компаративної і глобальної перспектив. Адже поєднання тоталітарних і старих імперських рудиментів заклало наріжні засади неоімперської путінської Росії, які добре простежуються в її намаганнях будь-що-будь знищити сучасну Україну».
«Автори [книг видавничого проєкту «Україна. Нариси історії»] сформували потужне теоретико-методологічне підґрунтя для дослідження і концептуалізації процесів (пост)тоталітаризму і (пост)тоталітарного транзиту, що дозволяє на належному фаховому рівні аналізувати і діагностувати надпотужний виклик сьогодення — рашистський (нео)імперський і (нео)тоталітарний проєкт. Варто наголосити, що в цьому вітчизняні історики здобули безперечний науковий пріоритет. Здійснена ними робота дає суспільству і політикуму широкий емпіричний і теоретико-методологічний інструментарій для адекватного реагування на виклики сучасності, деконструкції імперського і комунобільшовицького дискурсів, протидії російським інформаційно-психологічним операціям на історичному ґрунті».
P.S. Хронологічно остання книга проєкту описує події до 2019 року, а тому широкомасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року безумовно стає новою віхою, що визначить подальші вектори досліджень новітньої історії України.
За інформацією Інституту історії України НАН України