Як і навіщо вчені кільцюють птахів? Чому в Україні досі не виявлено цілісних скелетів динозаврів, і які є інші цікаві знахідки? Чому домашні черепахи «на вільному вигулі» становлять загрозу природним екосистемам? Про це й інше в ефірі програми «Наука як по маслу» (ведуча – Ольга Маслова) радіостанції «Громадське радіо» розповів палеонтолог-батрахогерпетолог і популяризатор науки, науковий співробітник відділу палеонтології Національного науково-природничого музею НАН України (ННПМ) кандидат біологічних наук Вадим Яненко. Нижче пропонуємо вашій увазі скорочену текстову версію цієї розмови.
Кандидат біологічних наук Вадим Яненко (фото – з Facebook-сторінки науковця: https://www.facebook.com/paleontologist.ua) |
З голубника в орнітологи і далі
«У моїх батьків був і великий голубник, і багато різноманітної домашньої птиці, зокрема й доволі екстравагантної: мускусні качки, цесарки, гуси різних порід. Ми з батьком майстрували годівнички, шпаківні, синичники. Мабуть, з часом це наклало свій відбиток і мене потягло в зоологію. Першу курсову роботу я написав про гадюк України. Зараз теж займаюся плазунами (і земноводними), щоправда мертвими, викопними – віком від кількох десятків тисяч до кількох мільйонів років. Спочатку хотів стати генетиком, але, коли на другому курсі відбувалося розподілення за спеціальностями, нами з товаришем ніхто не зацікавився на кафедрі генетики, проте зацікавилися на кафедрі зоології – нині покійний Петро Якович Кілочицький і Валентин Валентинович Серебряков. Мій товариш потім довгий час працював у Міністерстві екології, а зараз працює на телебаченні, а я пішов далі в науку. Моя кандидатська дисертація присвячувалась екологічним особливостям перепілки – дрібної пташки, єдиного представника українських куроподібних, який двічі на рік здійснює міграцію. Мігрує перепілка, вочевидь, через те, що, на відміну від рябчика, тетерука чи глухаря, залежить від кормової бази (насіння і комах).
До 2015 року я працював у лабораторії зоології та екології при біологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. А потім наукові лабораторії розформували, а нас звільнили – не тільки зоологів, а й ботаніків, і фізіологів людини та тварин. На сьогодні в Інституті біології та медицини Київського національного університету імені Тараса Шевченка не залишилося, на жаль, жодного орнітолога із науковим ступенем – останнім був Леонід Горобець, який досліджує викопних птахів; таким чином, пальму першості в Києва перехопив Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, де і орнітологія є, і діє потужна батрахо-герпетологічна школа. Тож довелося піти у викладачі (чотири роки я викладав медичну біологію студентам-медикам), а потім – на співбесіду в академічний Музей, де було місце лише в палеонтологічному відділі й лише за групою викопних земноводних і плазунів. Але якщо ти вже подався в науку, то без неї більше не можеш, тому я вирішив спробувати себе в палеонтології. Для цього довелося повністю перенавчатися. Якщо орнітологові достатньо бінокля, наплічника й палатки для експедиції, то у палеонтологів трапляються ще й розкопки. А це – лопати, сита й багато іншого реманенту, а іноді навіть екскаватор і бульдозер. Щоправда, зараз такі виїзди дуже порідшали, бо копати доводиться здебільшого за власний рахунок.
А от у популяризації науки – і в заходах, і в SMM – наш Музей попереду всіх. Завдяки цілій команді, до якої належить Олексій Коваленко, Леонід Горобець, і я трішки долучаюся, і багато інших співробітників ННПМ. У нас проходять, наприклад, дуже оригінальні й цікаві екскурсії та квести, що готує та проводить Олексій Коваленко. Я свого часу підготував та проводив декілька тематичних екскурсій, іще до декрету [у 2018-2020 роках Вадим Яненко перебував у декретній відпустці з догляду за донечкою], одна з них присвячувалася пташиним рекордам і дуже сподобалася дітям. Достатньо було зібрати фактаж і продемонструвати його на експонатах, бо наш Музей володіє величезною орнітологічною колекцією, яка займає один з його найбільших залів. Скажімо, найбільшим птахом сьогодні є африканський страус (заввишки 2,75 м), найменшим – колібрі-бджілка (в колекції Музею її немає, але є її близькі родичі). Найбільше яйце належить також страусові, але, поряд із ним, і епіорнісу (або ж слоновому птахові) – викопному виду, який колись населяв острів Мадагаскар. Найбільшим довгожителем, принаймні в Україні, є крук, хоча 300 років він, звичайно, не живе. Загалом, тривалість життя птаха залежить від того, перебуває він у дикій природі чи в неволі (скажімо, в зоопарках, де майже відсутній прес хижаків і є постійна кормова база).
Не можу назвати когось із птахів своїм улюбленим – люблю всіх. Цікаво, що цьогоріч неподалік самого Києва, у селі Щасливе, бьордвотчери знайшли зелену бджолоїдку. На нашій території це рідкісний вид, відомо близько 10-ти випадків його залітання. На Київщині тими ж бьордвочерами виявлено шуліку рудого, якого колеги зі Львівщини закільцювали ще пташеням і зараз можуть відслідковувати його шлях завдяки маячку. Річ у тім, що ці птахи досягають статевої зрілості тільки на другий рік життя, у перший же рік, навчаючись літати, вони мігрують без будь-якої мети навколишніми країнами.
Кільцювання в орнітології залишається досі, але має нові варіації. Якщо зазвичай на ногу птаха чіплялося сталеве кільце, то нині вдаються також до кольорового мічення: крім металевого кільця, на якому вказано країну та серійний номер кільцювання, завдяки чому можна дізнатися, хто й коли маркував певну особину, додатково вішаються кольорові пластикові (або залізні). Наприклад, 2015 року на Рівненщині ми з колегою кільцювали бородатих сов різнокольоровими сталевими кільцями. Оскільки цей вид прив’язаний до території, завдяки міткам можна відслідковувати розселення його молоді – на цій же території, у Білорусь чи деінде. Лебедям широке й довге кільце одягають на шию, на великих хижих птахів вішають радіопередавачі. Такими передавачами, наприклад, у Польщі чіповані практичні всі особини великого підорлика, які, як і в Україні, мають охоронний статус, але, по-перше, їх там небагато, а по-друге, територія Польщі значно менша, ніж України, тому відслідковувати можна практично всю популяцію виду – включно з міграцією. До речі, ошийниками з радіопередавачами мітять і ведмедів.
Зараз я займаюся тим, що вже не потребує кільцювання, бо викопні рештки не тікають із колекцій. Представників мого досить рідкісного фаху – палеонтологів-батрахогерпетологів – не лише в Україні, а й у Європі дуже небагато, але принаймні всі ми знайомі між собою і, за можливості, радо виконуємо спільні дослідження (цілком підтримую таке співробітництво, крім співробітництва з росіянами, і це принципово). В Україні до мене у цій галузі працювало двоє вчених. Галина Зерова займалася викопними гадюками, але, захистивши кандидатську дисертацію, завершила наукову кар’єру, змінивши її на роботу в приватному секторі. В’ячеслав Чхіквадзе працював на українських і кавказьких матеріалах, за своїм напрямом захистив кандидатську і докторську дисертації, помер торік на 80-му році життя.
Тісна співпраця склалась у мене з Давидом Василяном – колегою зі Швейцарії. У нас, в Музеї, є цікавий матеріал, а в них, у Швейцарії, – обладнання для його дослідження. І нещодавно
ми описали новий вид вимерлого хвостатого земноводного – протея, кістки якої зберігались у наших музейних колекціях близько 30-ти років. Ці рештки Давид виявив під час свого візиту до України у 2017 році й зацікавився ними, оскільки вже мав подібні напрацювання з інших європейських музеїв. Тож ми дійшли висновку, що Україну цей вид також населяв – за доби міоцену (11–9 млн років тому). Його представники бігали теренами сучасної Хмельниччини, а саме – неподалік селища Гриців, де раніше був великий кар’єр (сьогодні його вже не залишилося), з якого, до речі, походять чимало інших цікавих знахідок. Залишки ще старішої фауни траплялись у Подільських Товтрах, але такі унікальні – виключно біля Грицева.
Екскурсанти ННПМ – і діти, й дорослі – часто запитують, а де ж динозаври. Динозаврячих решток у нас сьогодні зовсім небагато, повного скелету немає. Тому що динозаврів в Україні досі не знайдено. Два види було виявлено в Криму – у 1930-х роках і зовсім нещодавно, але весь матеріал вивезено до Росії. А те, що зберігається в нашому Музеї, – це подарунки з Азії, бо вона, як і Американський континент, була багата на динозаврів. У нас ці тварини, теж, напевно, колись жили – просто ми їх поки що не знайшли. Але здогадуємося, де шукати. Скажімо, крейдяні відкладення Черкащини (Канівський район) багаті на всілякі белемніти, зуби акул. А це ж період, коли жили й динозаври. Проте територія сучасної України була тоді вкрита водою, тому знахідок водної фауни у нас чимало, а сухопутної – ні. Місце виявлення решток динозавра у Криму, напевно, колись було островом. Імовірно, там жили травоїдні динозаври завдовжки 6 м, тобто не такі великі, але й не дуже дрібні.
Своїх «підопічних» ми з колегами найчастіше шукаємо за допомогою лопати, особливого сита і води: накопуємо та промиваємо певний пласт породи. Коли вчені знаходили динозаврів, то, як правило, якийсь пласт знімали бульдозером чи екскаватором, а вже потім працювали лопатами, кирками і щіточками. Або ж весь пласт забирають до лабораторії, де за допомогою спеціального обладнання порода відбивається і залишаються тільки кістки, яких після цього віддають палеонтологам, котрі їх досліджують і описують. Коли знаходимо новий матеріал і маємо сумнів з приводу його датування – звертаємося по допомогу до колег з Інституту геологічних наук НАН України. Якщо ж досліджуваному матеріалу вже, скажімо, 20 і більше років, то період, до якого він належить, уже, як правило, відомий – за публікаціями про рештки інших груп тварин із цього ж місцезнаходження».
Публікуйся… і прослався
«Мені подобається те, чим займаюся. Якби не подобалось, обрав би щось інше. Бо робота, що не приносить задоволення, це каторга. Крім того, в палеонтології можна отримувати надзвичайно цікаві результати, які залюбки опублікують найкращі фахові журнали. Більшість статей у нашій галузі виходить у виданнях, індексованих наукометричними базами Scopus та Web of Science. Наприклад, у мене є статті в іноземному журналі «Historical Biology», імпакт-фактор якого невеликий (1.4–1.6), але його добре знають і читають. А це відкриває безліч перспектив для нових колаборацій. Нещодавно ми з колегами подали до друку в цьому журналі
статтю про викопну фауну плейстоцену (підготовлену на матеріалі з карстових печер Криму) – і вже за два тижні отримали її відбитки. Стаття вийде тільки за рік, та вже зараз їй присвоєно ідентифікатор DOI і ми можемо поділитися нею з колегами, які цікавляться цією тематикою».
Змії не винні
«Інформаційна істерика навколо гадюк – результат жахливої журналістської роботи, гонитви за ексклюзивом і сенсацією. Найчастіше на наших теренах люди зустрічаються зі звичайним вужем або мідянкою, або взагалі безногою ящіркою веретільницею. Гадюка трапляється доволі рідко і тікає, перш ніж людина її побачить. Нападає ця змія лише з метою самозахисту, якщо вхопити її рукою або наступити, не помітивши. Крім того, жоден із видів українських гадюк не є смертельно отруйним – звісно, за умови, якщо вкушений не має індивідуальної гіперчутливості до складових отрути. Багатьох помилок у таких ситуаціях люди припускаються самі – відсмоктують отруту, припалюють рану, накладають жгути тощо. Всього цього робити не варто – необхідне тільки знерухомлення (постільний режим) та рясне пиття. І, звісно, слід звернутися до лікаря.
Припалювання діє лише в одному випадку – якщо вас укусив павук каракурт, або ж чорна вдова. Раніше північною межею його ареалу на території України була Дніпропетровська область. Та зі зміною клімату ці павуки поширюються далі на північ. Тарантули, наприклад, найпівнічніше зустрічалися на Київщині, але тепер уже є і на Чернігівщині.
До слова, відомий «Визначник птахів України» 2002 року авторства Геннадія Фесенка й Андрія Бокотея, який містить карти ареалів гніздування та зимування різних видів пернатих, сьогодні вже потребує серйозного перегляду, оскільки ареали видів цілковито змінилися. Але у грудні цього року має побачити світ фундаментальне видання – новий «Атлас гніздових птахів Європи», над яким працювали тисячі фахівців (учених-орнітологів, бьордвотчерів і просто любителів птахів)».
Обкладинка «Атласу гніздових птахів Європи», паперова версія якого має побачити світ у грудні 2020 року (джерело: https://twitter.com/newebba) |
Дайте спокій черепахам
«Останнім часом загострилася проблема, пов’язана з черепахами. Зазвичай батьки у магазинах і на ринках купують своїм дітям червоновухих черепах. Утримувати цю тварину складно. Доки вона маленька, їй достатньо невеликої площі. Коли ж виростає – потребує великого акваріуму, чогось середнього між акваріумом і тераріумом, оскільки цей вид не постійно веде водний спосіб життя. Тварин, якими діти награлися, у кращому випадку віддають до зоопарків, біологічних гуртків абощо, в гіршому – просто випускають у ставки, озера, річки. Наприклад, багато таких черепах у київському парку «Нивки». Складається враження, що їх туди звозять з усієї столиці. Цього робити не можна: червоновуха черепаха – вид-інтродуцент (тобто не наш природний вид), який конкурує з місцевим – болотною черепахою, що живе на території сучасної України ще з доби плейстоцену (ці два види легко відрізнити за зовнішнім виглядом: червоновуха черепаха має червоні плямки обабіч голови, болотна – сіро-зелене забарвлення з жовтими цяточками). Нещодавно у Литві інвазія червоновухої черепахи набула наскільки загрозливих масштабів, що довелося вирішувати це питання на державному рівні. Було профінансовано спеціальну програму з відлову й вивезення червоновухої черепахи в її природний ареал – Північну Америку. І литовці блискуче з цим упорались. У нас так навряд чи вийшло б – маємо ще вчитись і вчитись.
Що робити, якщо ви помітили черепаху? Нічого. Не чіпайте її, пройдіть повз. Те, що вона трапилася вам на очі, не означає, що їй зле. Тварина може просто лежати чи переходити дорогу у своїх справах. До речі, черепахи дуже швидко бігають (і наша болотяна черепаха – не виняток), їхня повільність – не більш, ніж міф. Ще швидше вони пірнають і плавають. Що більші черепахи за розміром, то довше живуть. Довгожителями серед них є великі екзотичні сухопутні черепахи».
Головний меседж від Вадима Яненка:
«Ми повинні передати щось у спадок наступним поколінням. Тому любіть і бережіть природу, поважайте один одного і творіть добро».