В Інституті історії України НАН України за редакцією академіка НАН України Валерія Смолія підготовлена монографія "Україна: історичний простір ідентичності", яка репрезентує територіальний вимір дослідження українського соціокультурного простору як маркера ідентичності та базового елементу конструювання консолідаційних символів, що виступають потужною рушійною силою історичного поступу. Автор – завідуюча відділу історичної регіоналістики Інституту член-кореспондент НАН України Ярослава Верменич.
У монографії наголошується на тому, що домінування у світовій геополітиці стратегій просторової експансії подвійно актуалізує пошук парадигм гармонізації культурного простору та сталого розвитку соціумів. Глобальний культурний простір став не просто середовищем існування людини, але й мірилом її цивілізованості та гуманності. Сучасні концептуальні підходи все більше орієнтуються на осмислення простору як семіотичної системи в контексті розгляду тенденцій формування геополітичних уявлень, пов'язаних з ідеологіями та практиками політичного експансіонізму. Важливою методологічною новацією стає аналіз впливу геополітичної ситуації на характер реалізації й захисту національних інтересів та вибудова на основі цього аналізу просторово-структурних моделей безпекового середовища. Активно досліджуються взаємозв'язки культури і національного простору, глобальних, регіональних і локальних культурних форм, які найкраще забезпечують цілісне відтворення соціального життя на конкретній території та позначають стратегії конфліктогенного транзиту соціокультурної ідентичності.
Здавалося б, досвід ХХ століття мав навчити людство обачності й поміркованості, але під акомпанемент розмов про гуманізм, свободу, демократію у світі продовжують тривати війни. В епіцентрі геополітичної конфронтації опинилася і Україна, в якій зовнішні загрози поєднуються із внутрішньою нестійкістю держави й перманентними кризами, що стали реаліями нашого буття. З цього погляду проблема територіальності у осмисленні геополітичних ризиків історичного досвіду набуває геостратегічного значення. Завдання наукової репрезентації еволюції української геостратегії, витоків та наслідків складного переплетення цивілізаційних та геополітичних векторів просторової динаміки, територіальних детермінантів виникнення конфліктів ідентичностей та алгоритмів формування нестійких ідентифікаційних пріоритетів найбільш системно піддаються розв'язанню в руслі геостратегічного дискурсивного підходу.
Примхливе поєднання процесів глобалізації та диверсифікації змінює не лише усталений світопорядок, але й аксіологічні системи й принципи його наукового пізнання. Для соціогуманітаристики останнє двадцятиліття виявилося часом зміщення акцентів від соціального рівня, пов'язаного із вивченням умов буття людських спільнот, до геокультурного, де на перший план виходять територіальні ідентичності й особливості ментальності локальних соціумів. Поряд із традиційною характеристикою території як "всюдисутнього чинника", що структурує політичне, економічне й соціальне життя, визначає параметри колективних реакцій, усталюються підходи, орієнтовані на розуміння простору як основи національної ідентичності.
Ідентичність в культурно-історичному просторі постає у вигляді комплексу прагматичних, символічних, рефлексивних реальностей тісно переплетених із ментальними інтерпретаціями, які проявляються в уявленнях та формах сакралізації просторових смислів. Це дозволяє зрозуміти причини формування в одному просторі різних його "образів" і, відповідно, різних моделей ідентичності. Процес ідентифікації в такому просторі великою мірою залежить від соціокультурних контекстів. Їх постійна зміна, множення та накладання ментально-ціннісних моделей, стереотипних уявлень та форм соціального контролю призводить до розмивання "образу простору" та трансформації історичної пам'яті.
Саме історична пам'ять є тим ресурсом, який здатний структурувати "образ простору", обумовлювати його мобільність та адаптивність, формувати основу для соціальної взаємодії та взаєморозуміння. Єдине, що здатне страхувати соціум від ризиків та небезпек політичних маніпуляцій – це культура історичної пам'яті. Лише їй під силу створити систему загальноприйнятних у соціумі норм, обмежень, моральних заборон. Тільки вона проводить чітку межу між можливим і неможливим, чесним і безчесним. Там, де закінчується простір культури, починається простір варварства.
Реалії російсько-української війни висунули на передній план нагальні завдання, пов'язані із визначенням ролі національної держави у формуванні концептуальних засад консолідаційної ідентичності, подоланні цивілізаційної розколотості українського суспільства, яка позначається конфліктною специфікою регіональної ментальності, діаметрально протилежними культурними орієнтаціями населення України. Вирішення цих завдань, за умови докладання консолідованих зусиль держави і суспільства, цілком реальне, адже ідентичність не є сталою сутністю, а належить до сфери цілеспрямованої діяльності і позиціонування. Проте наблизитися до їх реалізації неможливо без прояснення проблеми співвідношення реальних кордонів та уявлень соціумів щодо проходження межі між "своєю" й "чужою" територією. Територія здатна відігравати не лише роль національного інтегратора, такою ж мірою їй притаманна негативно-обмежувальна функція відділення "своїх" від "чужих". У цьому розумінні кордон набуває ознак не просто лінії політичного чи адміністративного розмежування, а виразного символу-коду, змістовного орієнтиру реальності, здатного впливати на формування мотиваційної сфери й гетеростереотипів, обумовлювати межі "культурної дистанції". Переміщення кордону або непряма його загроза можуть сприйматися як регрес чи деградація, ознака втрати суверенітету, спричиняти психологічні травми.
Немає підстав сперечатися з Ентоні Смітом, який наголошував на тому, що однією із найголовніших детермінант національної ідентичності є історичний простір. Просторова специфічність – характерна ознака як регіональної структури українських земель, так і ідентичнісних пріоритетів їх мешканців. Питання про те, чому проблеми формування просторових ідентичностей виявляються "легкозаймистими", надзвичайно складне; шукати простих і однозначних відповідей тут, очевидно, не варто. Однак уведення його у контекст просторової історії у широкому хронологічному діапазоні все ж обіцяє певне наближення до розгадки "секретів несумісностей". В усякому разі очевидно, що закладені в далекому минулому стереотипи світосприймання й реагування на "виклики долі" здатні відлунювати в сьогоднішній день і несподівано проявлятися у поведінкових реакціях і ментальних настановах.
Мобілізаційний потенціал регіональної свідомості може використовуватися як в конструктивних, так і деструктивних цілях. За відсутності загальної консолідаційної ідентичності, актуалізація просторових ідентичностей може супроводжуватися фокусуванням негативної суспільної енергії. Втім, без самовизначення соціуму із конкретним простором неможливо окреслити його реальні та ментальні кордони. "Історія кордонів" та "кордони історії" нерозривно пов'язані між собою та виразно демонструють стійкий вплив геопросторових чинників на ментальну та ідентифікаційну специфіку соціумів.
Не випадково знаний дослідник французької ідентичності Фернан Бродель обрав для першого розділу першої книги своєї фундаментальної праці "Ідентичність Франції" досить промовисту назву – "Нехай Франція зветься різноманіттям", немов би намагаючись обґрунтувати наявність культурного, соціального, економічного розмаїття різних просторів країни після тривалої політики асиміляції. Він також запропонував дуже вдалу метафору, порівнюючи історію з течією ріки. Більшість бачить лише те, що відбувається на поверхні води, відслідковує та аналізує поверхневі події і відповідно займається подієвою історією, наголошував вчений. Але той історик, який хоче зрозуміти логіку подій, мусить заглибитися до історії структур та longue durée. Саме широка перспектива, в якій відбуваються суттєві цивілізаційно-культурні зміни, дає можливість усвідомити не лише сутність суспільно-політичних подій та трансформаційних процесів, а й збагнути цілісність історії, розпочати нескінченний процес пошуку себе та національної єдності. Тільки в перспективі "довгого тривання" можна оцінити позитивні та негативні результати просторових змін та репрезентувати ідентифікаційний ресурс суспільства – його історичну пам'ять, яка є фундаментом формування національної, громадянської, соціокультурної ідентичності.
Здається, що концептуальна модель longue durée якнайкраще підходить для аналізу тенденцій та етапів формування просторових ідентичностей на українських землях, простеження історичних паралелей у конструюванні ментальних кордонів та маркерів колективної пам'яті, з'ясування ідентифікаційних пріоритетів регіональних локалітетів – як в історичній ретроспективі, так і в сучасних соціотрансформаційних реаліях. Сподіваємося, що у пропонованій монографії за допомогою методологічного інструментарію просторової історії вдалося довести гіпотезу про те, що об'єктивна багатовимірність соціокультурного ландшафту України потребує її розгляду як безпрецедентно складного територіального комплексу, кожна з політико-культурних складових якого мала власну історичну долю та просторову ідентичність, що формувалася у рамках різних цивілізаційних систем.
Головною онтологічною настановою праці є інституалізація концепту "простір ідентичності" в якості алгоритму осмислення українських просторово-ідентифікаційних стратегій в історичній ретроспективі та розуміння витоків сучасних регіональних проблем. Із застосуванням геоісторичних та геокультурних підходів в ній розглядається феномен історичної регіоналізації української території та аналізується вплив просторових чинників на формування цивілізаційного хронотопу української нації. З позицій геопросторових парадигм висвітлюються тренди глобальної регіоналізації у моделюванні сучасних безпекових стратегій та актуалізується геостратегічний потенціал нового просторового мислення, підґрунтям якого є фіксація геополітичних ризиків історичного досвіду та можливість вчасного реагування на них. В контексті мілітарних викликів пропонуються теоретичні моделі оптимізації державної політики у сфері утвердження української ідентичності, забезпечення сталого просторового розвитку та формування безпекового середовища України.
На жаль, можливості історичної науки, як і влади, у впливі на логіку ціннісних орієнтацій обмежені. Культурна багатоманітність, не кажучи вже про політичні й ідеологічні протистояння, тією чи іншою мірою вступає у конфлікт з інтеграційними тенденціями. Але у кожного соціуму є запас загальносоціальних цінностей, які здатні його об'єднувати. Активізувати соціокультурну динаміку соціуму під силу саме тим структурам, які ефективно використовують механізми легітимації й пропаганди універсалістських цінностей і загальногромадянських підходів. Можливо концепт "співпросторовості" стане стимулом інтересу до "перехідних", динамічних, прикордонних просторів, допоможе розібратися у причинах появи різних історичних траєкторій розвитку регіонів та здійснити реінтерпретацію базових категорій європейської історії крізь призму територіальності. По суті це заклик до переосмислення всього історичного процесу – з простеженням його залежності від тих історичних та інтелектуальних традицій, які досі не могли претендувати на універсальну значущість, і отже, лишалися в тіні.
Драматичні колізії життя свідчать про різке загострення конфліктності у відносинах між країнами, посилення впливу на усталені безпекові детермінанти культурно-етнічних суперечностей та пов'язаних з ними геополітичних, національних та регіональних проблем. Джерела цих протиріч загальновідомі і сподіватися на "діалог цивілізацій" меншою мірою наївно. Логіка виживання вимагає від кожної країни вироблення власних алгоритмів суспільної взаємодії, базованих на усвідомленні самоцінності своєї культури і способів самоорганізації. Результативність відповідей на безпекові виклики великою мірою залежить від спільних та зважених дій політиків та науковців. Своєчасне виявлення наявних та попередження можливих загроз національній безпеці, посилення захисту національних інтересів в умовах сучасної безпекової ситуації та прогнозування тенденцій розвитку безпекового середовища мають завжди перебувати серед стратегічних пріоритетів державної політики.
Повнотекстова версія монографії на сайті Інституту історії України НАН України
За інформацією Інституту історії України НАН України