20 листопада 2024 року, з нагоди 35-річниці від дня ухвалення Конвенції ООН про права дитини, в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України відбулася конференція «Охорона та захист прав дітей в умовах сьогодення». Спікерами, експертами й гостями заходу стали народні депутати України, науковці, судді, прокурори, адвокати, представники громадських організацій.
Цікавість до теми заходу зумовлена її спрямуванням – науковим (моніторинг наукових напрацювань, підходів, висновків щодо означеної проблематики), прагматичним (можливості охорони й захисту прав дитини в умовах воєнного стану і захист цивільного населення в умовах збройних конфліктів) і прогностичним (дослідження в означеній сфері на перспективу).
Виступи учасників конференції стосувалися охорони й захисту прав дитини у контексті чинного законодавства України, порівняльно-правових практик, пов’язаних зі світовим досвідом, а також специфічних умов щодо захисту прав і свобод дитини, які виникли й існують після повномасштабного вторгнення рф в Україну.
Зібрання відкрив директор Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України академік Національної академії правових наук України Олександр Скрипнюк. Він наголосив, що забезпечення й захист прав і свобод дитини є одним із найважливіших складників державної політики, зокрема соціальної. Попри те, що за останні десятиліття на міжнародному рівні й на рівні національних демократичних держав було ухвалено чимало правових актів і докладено значних організаційних, матеріальних та інших зусиль для забезпечення належного режиму охорони й захисту прав дитини, фактичний стан справ у цій сфері свідчить про наявність багатьох проблем і викликів, які потребують адекватного реагування владних структур у державі, інститутів громадянського суспільства, міжнародних інституцій, покликаних захищати права дитини.
За словами Олександра Скрипнюка, специфіку інституту прав дитини зумовлюють передусім змістовні характеристики феномену дитинства, під час якого дитина набуває певних навичок, якостей, знань і вмінь, пізнає багатоманітний навколишній світ і засвоює культуру суспільства, в якому вона виховується та зростає. Науковець також обґрунтував, що важливими аспектами подальшого розвитку інституту прав дитини має стати інтеграція принципів інклюзивності й поваги до культурного різноманіття.
Заступниця директора Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України академік Національної академії правових наук України Наталія Оніщенко зазначила, що в сучасних реаліях, особливо на тимчасово окупованих територіях, права й інтереси багатьох дітей порушують інші суб’єкти. Йдеться про такі ганебні явища, як психічне і фізичне насильство щодо дитини (примусові медичні огляди, поміщення у спеціальні табори, примусова депортація, експлуатація та дискримінація дітей тощо), надто на тимчасово окупованих територіях. Усе це ставить під сумнів ефективність багатьох сучасних механізмів забезпечення й захисту прав і свобод дитини, а також потребує нових доктринальних пошуків, зокрема теоретичних, спрямованих на розроблення нових концептуальних підходів або моделей розв’язання таких проблем.
З огляду на сучасні виклики й загрози, що перманентно зростають і негативно впливають на свідомість і поведінку дітей, їхнє фізичне та психологічне здоров’я тощо, актуальним завданням є переосмислення сутнісних характеристик прав дитини і перспектив їхнього подальшого розвитку. Мова, з-поміж іншого, про негативні явища на кшталт міграційних криз, пандемій, війн, цифрової залежності й експлуатації дітей. Усе це також унеобхіднює перегляд нинішніх теоретичних засад забезпечення й захисту прав дитини. Водночас, важливо не лише виявити проблеми у цій сфері, а й запропонувати нові й адаптованіші до сучасних викликів і загроз теоретичні підходи та концепти розв’язання таких проблем.
На думку завідувачки кафедри медичного права Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького доктора юридичних наук, професора Ірини Сенюти, слід зважати й на те, що нинішні теоретичні моделі забезпечення й захисту прав дитини нерідко не враховують специфіки сучасних соціокультурних контекстів і комунікативних практик, що створює додатковий розрив між теорією та практикою у цій сфері, а отже, негативно впливає на відповідну правореалізаційну діяльність. Саме тому дослідження теоретичних засад забезпечення й захисту прав та інтересів дитини набуває особливої значущості й має спрямовуватися на вироблення комплексного або інтегративного підходу до розв’язання цієї складної проблеми, який враховуватиме багатоманітність соціальних та інших чинників, що впливають на дитину й реалізацію її прав.
Як наголосив Представник Уповноваженого з прав жителів Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Ельвін Кадиров, варто брати до уваги й те, що, по-перше, є окремі права, які можуть належати лише дитині, з огляду на об’єктивно притаманні їй особливості вікового розвитку (наприклад, право дитини на проживання разом із батьками, право дитини на піклування батьків, право дитини на контакт із батьками, які проживають окремо, тощо), а, по-друге, чимало законодавчо закріплених прав дитини мають певну специфіку практичної реалізації – через відмінності правового статусу дітей та дорослих або повнолітніх і повністю дієздатних фізичних осіб. У цьому контексті не менш важливого значення, ніж правове виховання сучасних дітей та молоді, на якому здебільшого наголошується у сучасному соціогуманітарному дискурсі, набуває моральне виховання особистості, особливо громадянське виховання.
Виконувач обов’язків провідного наукового співробітника відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України доктор юридичних наук, професор Олег Марцеляк зазначив, що необхідність забезпечення морального виховання дитини випливає також із низки положень українського законодавства, яке ґрунтується на основних міжнародних і європейських конвенціях, присвячених забезпеченню прав, свобод та інтересів дитини. Наприклад, згідно з частиною дев’ятою статті 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Водночас ця норма, як випливає з назви статті 7, є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин. Частина друга статті 150 Сімейного кодексу України встановлює, що батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, а частина третя статті 151 цього ж Кодексу передбачає, що батьки мають право обирати форми й методи виховання дитини, крім тих, що суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Деякі науковці (професор кафедри політичних наук і права Київського національного університету будівництва і архітектури кандидат юридичних наук, доцент Ігор Мамонтов, старший науковий співробітник відділу міжнародного права та права Європейського Союзу Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України кандидат юридичних наук Яна Павко й інші) наголошували, що у Законі України «Про охорону дитинства» закріплено також окремі норми щодо необхідності забезпечення повноцінного морального й духовного розвитку дитини. Серед цих приписів слід виокремити такі нормативні положення:
1) кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (стаття 8 Закону);
2) батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону);
3) забороняється пропагування у засобах масової інформації культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії та інформації, що зневажає людську гідність і завдає шкоди моральному благополуччю дитини (частина четверта статті 20 Закону).
Зважаючи на ці міркування, варто наголосити, що сфера сімейних відносин, як і інших відносин за участю дітей, безпосередньо стосується таких важливих і близьких до неї сфер державного управління загалом, як державна демографічна політика, державна політика щодо сім’ї, державна молодіжна політика, державна політика у сфері освіти, державна політика у сфері суспільної моралі, у сфері гендерних відносин тощо. Ці сфери нормативно-правового регулювання так чи так пов’язані з правами дитини, а тому під час забезпечення, охорони й захисту прав дитини, зокрема відповідної правотворчої та правозастосовної діяльності, необхідно враховувати системний підхід до розв’язання проблем в окресленій сфері, що базується на тісній взаємодії таких суб’єктів: держави (в особі відповідних владних органів), різноманітних інститутів громадянського суспільства і насамперед сім’ї, в якій виховується й розвивається дитина, та, власне, самої дитини, яка поступово формується та соціалізується під впливом багатьох чинників, зокрема діяльності міжнародних інституцій та організацій.
Професор кафедри політичних наук і права Київського національного університету будівництва і архітектури доктор юридичних наук, доцент Наталія Сердюк вважає, що правотворча діяльність у сфері прав дитини на сучасному етапі розвитку світового співтовариства повинна також враховувати виклики й загрози, які негативно впливають на повноцінний розвиток дитини, а отже, й на забезпечення її прав і свобод. Ідеться, зокрема, про такі виклики правам дитини, як цифрова експлуатація, соціальна нерівність, пандемії, війни, міграційні кризи тощо. Наприклад, проблему цифрової експлуатації дітей можна назвати побічним ефектом розвитку інтернету і комунікативних технологій та платформ, унаслідок якого діти дедалі частіше стають жертвами так званого кібербулінгу, різноманітних інформаційних маніпуляцій, сексуальної експлуатації тощо.
Згадані під час конференції негативні чинники сучасного етапу захисту прав дитини в Україні в умовах війни потребують пошуку нових адекватних напрямів їхнього (прав) забезпечення, які, на думку учасників заходу, мають містити п’ять складників.
1. Посилення міжнародної співпраці України у сфері захисту прав дітей, що передбачає активну участь нашої держави у відповідних міжнародних ініціативах; створення платформ для обміну даними про найкращі соціальні практики у зазначеній сфері; створення міжнародних фондів для підтримки програм, спрямованих на захист прав дітей; активне залучення громадських організацій, діяльність яких спрямована на забезпечення й захист прав дітей, у відповідні міжнародні проєкти, що дасть змогу враховувати локальну специфіку розвитку дитинства; розроблення дієвих механізмів моніторингу виконання міжнародних зобов’язань держав у сфері захисту прав дітей тощо.
2. Ухвалення й реалізація комплексних програм підтримки дітей, що міститимуть освітній, соціальний, економічний, медичний та культурний складники. Ефективність таких програм або їхня позитивна результативність безпосередньо залежатиме від правильного аналізу звичайних умов життя дітей у конкретній державі або регіоні, зокрема проблеми насильства, соціальної нерівності, бідності, стану освіти і медичної допомоги тощо. Такі програми повинні містити конкретні пропозиції для вдосконалення законодавства у сфері охорони дитинства, а також чітко визначати механізми його практичної реалізації. Створення таких програм допоможе посилити ефективність реалізації дитиною гарантованих їй прав і свобод, а також підвищити рівень поінформованості суспільства і батьків про права дітей та способи їхнього захисту.
3. Впровадження інноваційних підходів в освіті, які мають передбачати розроблення й використання у системі освіти нових технологій і методів навчання, спрямованих на підвищення якості освіти і формування у дітей навичок безпечної поведінки в глобальному цифровому середовищі, а також на створення привабливого для дітей освітнього середовища, що сприяє їхньому всебічному розвитку. Не менш важливо, що сучасні інноваційні підходи в освіті повинні зважати на фактично неоднаковий характер потреб та інтересів дітей у сфері освіти. Основними аспектами таких освітніх підходів мають бути програми, що враховують унікальні здібності, інтереси й темпи навчання кожної дитини, а також програми, спрямовані на розвиток емоційного інтелекту, комунікативних навичок і відповідних їм соціальних практик; створення освітніх просторів, що сприяють співпраці й інтеграції сучасних технологій задля впровадження інтерактивних і доступних освітніх матеріалів; залучення дітей у проєкти, що розвивають критичне мислення, креативність і лідерські якості, а також допомагають застосовувати знання на практиці.
4. Створення для дітей безпечного інформаційного середовища, що передбачає комплекс заходів, спрямованих на захист дітей від шкідливого впливу загроз у сучасній мережі інтернет. У межах цього напряму йдеться насамперед про розроблення й ухвалення ефективного законодавства, спрямованого на захист дітей від цифрових інформаційних загроз; про проведення різноманітних семінарів і тренінгів для дітей, батьків і вчителів щодо безпечної поведінки в інтернеті та способів захисту особистої інформації; про використання програм та інструментів для фільтрації шкідливого чи небезпечного інформаційного контенту задля обмеження доступу дітей до такої інформації; про використання програм для моніторингу інтернет-активності дітей тощо.
5. Окремим вектором доктринального опрацювання проблематики охорони прав дитини має стати нове прочитання, правовий аналіз конвенцій та декларацій ООН, – зокрема, Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду» (ухвалена 9 грудня 1948 року), IV Женевської конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» (12 серпня 1949 року), Декларації прав дитини (20 листопада 1959 року), Конвенції ООН «Про права дитини» (20 листопада 1989 року) – задля систематизації та уніфікації окремих положень щодо сприяння якнайшвидшому міжнародно-правовому врегулюванню забезпечення, охорони й захисту прав дитини.
За інформацією Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України
