«Будь-яка криза відкриває нові можливості. Треба тільки їх використати», – вважає академік НАН України Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та проблем якості життя НАН України, членкиня Президії НАН України. Чи реально повернути українців біженців додому? Що перешкоджає і що сприяє цьому процесові? Як заохотити українців народжувати більше? Чи можливо знизити рівень бідності, поки триває війна? Чи коректно зараз прогнозувати демографічну ситуацію в Україні на роки й десятиліття? Все це науковиця пояснила в інтерв’ю українській службі BBC.
Як виграти боротьбу за українських емігрантів?
«…треба розраховувати на те, що [нашим] людям тут, на батьківщині, буде краще, ніж там. Знов таки, я не про економічні умови, не тільки про них і навіть не стільки про них. Нам важко щось протиставити, скажімо, заробітній платі, яку люди отримують в Німеччині, Нідерландах чи Британії. Але у нас є інші козирі. Тут їхня батьківщина, тут звичний для них суспільний клімат. Тут вони мають належний соціальний статус, якого переважно в країнах еміграції вони не мають. І з цим також треба рахуватися.
Безумовно, ми не можемо навіть мріяти про те, що повернемо всіх. Я буду щаслива, якщо ми повернемо 50%, ну а 60% – то взагалі буде щастя для мене. Я думаю, ми можемо розраховувати на третину, ну виходячи з того, що приблизно так було в усіх балканських країнах після балканських війн. Це найбільш наближений до нас і територіально, і ментально, і хронологічно приклад. <…>
Треба підтримувати зв’язки з людьми. Я весь час кажу, що ми маємо це робити. Кожний роботодавець, який хоче, щоб до нього повернулися мігранти, які виїхали, має з ними підтримувати зв’язок. Нічого важкого в цьому немає. Можна написати листівку або меседж. Можна в соціальних мережах зв’язатися з людиною. Те саме в школах треба робити і так далі, якщо ми хочемо досягти успіху. А говорити про те, що потрібні спеціальні державні програми для цього – я б не стала. <…>
У нас ще є інший ризик. Після скасування воєнного стану ми можемо отримати другу хвилю еміграції чоловіків, які поїдуть до своїх жінок за кордон. Не можна цим не нехтувати. Якщо ми не повернемо жінок, чоловіки поїдуть. Тобто тут треба намагатися повернути якомога більше людей з-за кордону з тим, щоб і зокрема, зменшити новий відплив звідси. Якщо буде нормально оплачувана робота, якщо припиняться бомбардування, відключення світла, тепла, води – бажання поїхати буде менше. До речі, я не бачу сплесків еміграції через блекаути. Повірте, я слідкую за цим дуже уважно. Переважна частина тих, хто виїхав, вони виїхали в перші місяці війни 2022 року. Погодьтеся, що тоді в березні було дуже страшно. <…>
Взагалі-то, відчуття української ідентичності серед наших людей дуже сильне. Я ніколи не забуду, як перші два тижні після війни до України повернулися 200 тисяч чоловіків. Вони вже знали, що не зможуть виїхати. Переважною мірою це були люди до 60-ти років.
Чи можна на це розраховувати? Коли я думаю, які є contra поверненню в Україну – перше, це, безумовно, небезпека. Люди бояться або сьогоднішніх бомбардувань, або вони бояться, що нові спалахи агресії неминучі. Це перше і найбільш очевидне.
По-друге, багатьом просто немає куди повертатися. Житло зруйноване або все місто зруйноване. Повертатися невідомо куди – страшно. Якщо в людей є бізнес і робота, якщо є майно в Україні – шансів на те, що вони повернуться, більше.
По-третє, дуже «розганяється» контраверсійне ставлення тих, хто перебуває тут, в Україні, до тих, хто живе за кордоном. <…> Це, як зараз кажуть, ІПСО, створене свідомо і цілеспрямовано. Цьому не можна піддаватися».
Як стимулювати народжуваність?
«…війна завдає шкоду не тільки і не стільки сьогоденню, а вона завдає шкоду і майбутньому. От в 2023-му році народилися дуже мало дітей. Це означає, що через 30, припустимо, років (скоріше за все на той час підвищиться вік матері при народженні дитини) буде нова впадина. А як інакше? Якщо мало дітей, то вони не зможуть багатьох народити. <…>
[Грошова допомога при народженні дитини] працює, але не так, як хотілося б. Всім би хотілося: от заплатили 100 тисяч – і пологові будинки ломляться. Ну так не буває. І так не має бути, до речі. І крім всього іншого, я б сказала, що допомога при народженні дитини, вона не стільки впливає на рівень народжуваності, скільки на рівень бідності сімей з маленькими дітьми. <…> Може працювати комплекс. Тут нема одного якогось заходу, який вирішить все. Допомогу платити, безумовно, треба, тому що якщо родина буде бідувати, якщо вона заздалегідь знає, що народження другої дитини майже гарантує її бідність – то будуть думати народжувати чи не народжувати. Одну дитину-то народять, тому що біологічні потреби є у кожної людини, у кожної пари. А вже щодо другої дитини будуть думати.
По-друге, користь принесе розвиток дитячих дошкільних закладів. Тому що у нас зараз із цим вкрай важко – до трьох років дитину влаштувати в дошкільний заклад практично неможливо. Державних або комунальних майже не залишилося, а приватні – вони то є, але вони дуже дорогі. І якщо мамі треба платити більше, ніж вона отримує зарплату – ну, самі розумієте, яким буде рішення.
По-третє, треба займатися можливостями гнучких графіків. Скажімо, аби жінка могла працювати в зручний для неї час. Не обов'язково з 9 до 6, а скажімо, дві години вранці і три години ввечері – і пів ставки вже в неї є. До речі, епідемія COVID нас багато чому навчила в цьому сенсі. Ми, можливо, легше зараз застосовуємо дистанційну зайнятість.
А по-четверте, мені здається, що треба розвивати сферу побутових послуг. Якщо родина буде вивільнена від побутових потреб, вона більше уваги приділятиме дитині.
Ну і головне – треба пропагувати важливість цього. Це мені, до речі, хтось написав в соціальних мережах з питанням: чому не показують у нас ролики, де родина щаслива від того, що у неї є маленькі діти? Це правда, щастя. І це треба формувати змалечку.
І умови потрібні, але і свідомість – головне. Тому що якщо родина бажає мати трьох дітей – може, вона трьох і не народить – але на другу є шанс. А якщо родина з самого початку орієнтована на одну дитину, то це буде в кращому разі одна дитина».
Як долати бідність і відповідати на виклики, пов’язані зі старінням населення?
«Рівень старіння – це віддзеркалення низького рівня народжуваності. Це загальноєвропейська і, я б сказала, загальносвітова проблема. <…> Високий рівень старіння населення – це ціла низка не просто проблем, а змінених умов проживання. <…> Треба пристосувати економіку, соціальну, побутову сферу до нових вимог населення. Багато людей старшого віку – це означає інші потреби в медичній допомозі. Я не кажу більші. Не просто більші – інші. Це означає, що є потреби в організації дозвілля для старших людей. Зараз ми майже нічого нашим особам старшого віку не можемо запропонувати. <…>
А боротися з бідністю? Ну як ти будеш з нею боротися, коли немає можливості нарощувати економіку? Ну її немає, реально немає. Колапсу я не бачу в зв’язку з цим. Просто не бачу. Так, ситуація дуже неприємна. Так, тенденція неприємна. Тут сумнівів немає. Але це реалії війни. Треба просто допомагати більше людям. Причому це не обов’язково допомога суто грошима. Це може бути допомога з працевлаштуванням. Це може бути допомога з вихованням дітей. Це, можливо, відкриття груп продовженого дня в школах. Тому що якщо суцільні тривоги, якщо дитина не ходить до школи або дистанційно навчається, то як мама може працювати? Ніяк».