Чому неприпустимо поступатися ворогові своїми суверенними територіями? (Спойлер: не лише заради збереження гідності). Чи відомі історичні прецеденти відновлення територіальної цілісності держав? Як російська пропаганда використовувала концепт окремішності Сходу України і чому не варто вживати назву «Донбас»? Як Донеччина й Луганщина розвивалися на межі ХІХ і ХХ століть і чим вони відрізнялися від західних і центральних українських регіонів? Чим цінна література, написана під час війни, передусім голоси митців, які захищають Україну? Про все це й багато іншого провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України докторка історичних наук Олена Стяжкіна розповіла в інтерв’ю «Голосові Америки».
Доктор історичних наук Олена Стяжкіна. Фото: www.holosameryky.com
Про шанси на відновлення територіальної цілісності України:
«Історія демонструє нам численну кількість прикладів, коли ніби вже нічого не існує, ніби вже територія втрачена і ніколи їй не бути країною, але все змінюється. Це можна сказати про Польщу. Наприкінці XVIII століття здавалося, що доля Польщі вирішена остаточно. Територія є, назви немає, поляки асимілюються, їх ніколи не буде більше.
Другий приклад ближчий до нас – Східна Німеччина. Вона також поставала вже як специфічний етнос, і росія вкладалася в це. Намагалася створити такого іншого німця, радянського соціалістичного, східного, майже і не німця навіть.
Водночас, як тільки відкрилося вікно можливостей, всі одразу взагалі забули, що існує якийсь специфічний східнонімецький народ. Але логіка Кремля була та сама – всі, хто хотів, виїхали. Правда ж? Вони говорили ж те саме.
Проблема в політичній волі та стратегічній парадигмі. Чи вважаємо ми за потрібне думати про Україну як соборну, єдину, вільну, демократичну державу?»
Про тимчасово окуповані росією Донеччину та Луганщину:
«Справа навіть не в тому, що Донбас – це радянське. Справа в тому, що та міфологічна конструкція, яка підтримує цей термін, наступним кроком пропонує сформулювати концепт народу Донбасу. Тобто такої певної групи, етнічної групи, яка б собі могла вимагати, наприклад, створення якоїсь державної структури. Ось в чому небезпека.
Власне, тому так сильно вони [росіяни] вкладались у це слово. І тому так сильно використовують його зараз. Зверніть увагу, що оці республіки, так звані, фейкові, вони ж не стали федеральним округом чи якоюсь областю федерації. Вони зберігають свою назву. Тобто це означає, що десь там на столі чи під столом ця карта народу Донбасу, вона ще може бути розіграна. І навіщо нам підігравати ворогу? <…>
Є такий термін хороший термін, який запропонувала естонська дослідниця, «секютеризація минулого». Це не про те, щоб переписувати історію, а про те, щоб побачити в історії міни уповільненої дії, які закладені пропагандою. От Донбас – це про безпеку нашої історичної спадщини. <…>
В мене є хороший приклад для європейців, може, меншою мірою для американців. Якщо в Італії чи не кожна людина могла собі вирити в городі Бельведерський торс чи кінну статую Марка Аврелія, то в наших областях чи не кожна людина, якщо глибоко копнути, могла вирити собі скіфську чи половецьку бабу. Тому ми можемо говорити про тривалу історичну сталість цієї території, де нашаровувались одні етноси на інші. При тому, що український все ж таки був провідним. Саме навколо нього гуртувалась вся ця історія. Навколо культурної, харчової традиції, традиції господарювання. Бо вона виявилась сильнішою за скіфську, половецьку чи навіть грецьку. <…>
…до 2022-го року найбільш оплачуваним та затребуваним репетитором в Донецьку був репетитор з української мови. І це головне. Тобто це була історія про майбутнє. Люди розуміли, діти розуміли, що їх майбутнє не тут, де їх навчають бути покидьками заради Кремля. Тому вони майже підпільно вчили українську мову, аби мати можливість скласти іспит з української мови та вступати в українські університети. <…>
Я абсолютно впевнена, що ми повернемося всі в свої міста. Не у всіх будуть домівки. Це так. Але те, що це будуть наші міста, і ми туди повернемося, я не сумніваюся. Аби наша була земля».
Про специфіку історичного розвитку українського Сходу:
«…центральна та західна Україна розвивалася за логікою Європи. А от ця східна Україна розвивалась абсолютно за логікою Америки. Всі приїздили, привозили гроші, починали своє життя спочатку. І от ця історія про можливість нового життя, можливість щось збудувати, вона є дуже американською. Якщо подивитись на картинки, скажімо, як забудовувалась Юзівка та як забудовувався Бірмінгем, то це просто абсолютно однакові вулиці, з однаковим оснащенням. Причому Юзівка, це картинки початку XX століття, а Бірмінгем 1936 рік. І хто ще тут був попереду? На зустрічах у США я показую фотографії Донеччини та Луганщини, які розбудовувалися наприкінці XIX століття, та Америки. І пропоную публіці сказати, де що? І люди не завжди вгадують. І це так важливо для мене, коли люди можуть переплутати Сієтл та, скажімо, Маріуполь. І це дає іншу перспективу. <…>
У Маріуполі були свої власні брати Кеннеді. Одного з них називають батьком азійської металургії. І він приїхав до Маріуполя, щоб перемістити та запустити той завод, який зараз називається заводом Ілліча. Цей завод привезли з Сієтлу. Його там розібрали, завантажили на кораблі і привезли до Маріуполя. Джуліан Кеннеді пробув п’ять років в Маріуполі, потім приїхав його брат Уолтер, а Джуліан поїхав далі до Індії. Це кінець XIX століття. Отже, брати Кеннеді, завод з Сієтлу, який потім вкрадений більшовиками. Кожний такий сегмент демонструє нам, що асфальт – це не тільки про «зросійщеність». Що навіть через цей асфальт пробивається те минуле, яке заклало тут фундамент. <…> …тут були бельгійські, французькі, шотландські гроші. Джон Юз – засновник нашого міста [Донецька] – був родом з Уельсу. Знаєте, скільки йому було років на момент, коли він приїхав на оце поселення козацьке – хутір Олександрівка – і вирішив поставити завод? Йому було 55 років. Людина просто почала своє нове життя в 55 років. Не думаю, що це було легко, але це було можливо. Тому і ми зможемо».
Про життєво необхідну Україні перемогу у війні з росією:
«Вся наша спільнота донецьких, луганських, кримських людей, які поїхали, ми з 2014-го року живемо в парадигмі, чи не краще було б віддати ці території? Я звикла до цієї парадигми, але тепер у мене є аргумент. Бо ми припинили ніби говорити про Донецьку і Луганську область. Намагалися там щось робити з Мінськими угодами. Розводили війська, демонстрували добру волю… І куди нас це привело? До того, що бомбили Київ. Тобто наступна історія, якщо не дай Боже вона станеться в той самий спосіб через ці компроміси, розведення і припинення вогню… наступне бомбардування буде на собі вже відчувати Варшава. І потім, може, навіть і Берлін. Тому всі ці розмови про компроміси з Росією, вони не варті жодного енергетичного ресурсу, якого в нас і так дуже мало. <…>
…практика продемонструвала: результат компромісу – катастрофа, трагедія, біль, який триває по сьогодні.
Фронт стоїть. Якщо наш фронт не буде стояти, то «руські» війська зі своїми написами «на Берлін» пройдуть за адресою, яка написана на танках. <…>
Наше завдання – розуміти одну єдину реальність: ніколи путін не буде зупинятися. Україна є частиною, серцем того, що він бачить як російську імперію. Без України росія не імперія. Але погані новини для Європи в тому, що і без Польщі росія також не імперія. Без країн Балтії… І вишенька на торті – Берлін би теж можна було б взяти. І вони не припиняють про це говорити.
Тож наше завдання – знати, кому ми завдячуємо своїм життям, кому ми завдячуємо можливістю говорити тут спокійно. Це українська армія. Фронт стоїть і нам треба перемагати.
Так, нам важко, ми втомлені. Але як втомлені люди, які тримають фронт, просто страшно сказати. І якщо ми будемо їх ще навантажувати розмовами про те, що та кому ми будемо віддавати… Навіщо... Фронт стоїть, і наше завдання – дати все, що ми можемо, щоб він стояв, і ми перемогли».
Про літературу часів війни і голоси письменників-військовослужбовців:
«Я та такі люди, як я, пишуть та друкуються в борг. І цей борг зараз оплачують ті письменники, поети, режисери і художники, які перебувають на лінії фронту. І для мене це усвідомлення є болісним і буде болісним. І я завжди буду жити з цим почуттям боргу і провини. Я точно розумію, що ніколи цей борг не віддам.
Часто люди питають: що вони можуть зробити для України, якщо в них немає грошей, але вони живуть десь за кордоном? І я відповідаю, що у нас є численна кількість прекрасних письменників і поетів, які зараз – на передовій та пишуть звідти. І це не моя ідея, це ідея прекрасної Тетяни Пилипець, яка опікується форумом військових письменників. Вона каже: «Оберіть собі письменника і читайте те, що він пише. Хваліть його або критикуйте. Просто знайте, що він – є». <…>
Я знаю, що говорять про те, що не можна написати в травмі, а можна тільки чекати. В нас немає часу чекати. Ми не можемо чекати. Все пишеться тут і зараз. Потім наші правнуки скажуть, чи вийшло в нас, чи ні. Але всі тексти, які пишуться зараз, мають бути написаними. Це така принципова позиція, бо ми боїмося, що наші останні слова не будуть почуті. А потім цивілізована, демократична, ліберальна Європа і світ будуть питати: «А де ваші письменники? А де ваші поети? Де ваші артисти?» І ми знову будемо говорити, що їх розстріляли, вбили, спалили, знищили в Оленівці, змучили в полоні.
Саме тому, щоб ніхто ніколи більше не питав, де наша література, де наша музика, де наші вірші, де наші картини, саме тому це все має бути написаним. Останні слова взагалі не можуть мірятися міркою якісна чи неякісна література. Тому я вдячна кожному слову, яке читаю з тої траншеї або з укриття, або від дітей…»