Що підтримує українську економіку під час великої війни і чи перейшла наша економіка «на воєнні рейки»? Що відбувається з національним ринком праці й чи зростає заробітна плата? Чи доречно зараз підвищувати податки? Коли Україна зможе повернутися до довоєнного рівня життя і чи взагалі коректно робити бодай якісь прогнози в нинішніх умовах? Як збідніли українці у 2024 році й загалом за весь період великої війни? Чи адаптувалися люди до умов воєнного часу? Чи вповні користуються соціальною допомогою ті, хто справді її потребує? Чи здатні посприяти поверненню українських біженців соціальні програми і які саме? На повернення яких категорій емігрантів Україна може розраховувати передусім? На ці й інші запитання інтернет-видань «РБК-Україна» та «Рубрика» відповіла завідувачка відділу досліджень рівня життя населення Інституту демографії та проблем якості життя НАН України доктор економічних наук Людмила Черенько.
Про нинішній стан української економіки:
«…є приємна економічна новина: економіка не впала. Економіка працює, і це великий плюс. Можна багато сперечатися стосовно того, що люди поводяться так, наче в країні немає війни – ходять в кафе, в театри. Насправді це й підтримує економіку. <…> Я завжди кажу: немає економіки – немає країни. Ми цікаві партнерам як країна, поки жива наша економіка. <…> …зовсім інша справа – коли бюджет країни практично не наповнюється її громадянами. Що було б показником падіння економіки? Коли люди перейшли б фактично на натуральне господарство. В 90-ті ми частково це вже відчували. Це було б, якби люди почали сподіватися виключно на те, що виростять вони самі або їхні родичі на присадибній ділянці. Коли всі послуги домогоподарство не купуватиме, а здійснюватиме самостійно. Тобто коли все спускається на рівень натурального господарства, люди приходять до обміну товарами. Поки ж у нас працюють кафе, люди ходять в кінотеатри, будинки побуту – все це ознака того, що економіка існує і працює. Коли є можливість давати робочі місця іншим, а не виробляти все всередині домогосподарства. <…>
На початку повномасштабної війни, у квітні 2022 року, ми будували три можливі сценарії розвитку подій, зокрема, щодо прогнозу бідності. І виявилося, що за підсумками 2023 року ми пішли по сценарію, ближчому до оптимістичного. Між середнім і оптимістичним. <…>
…що абсолютно точно зробили три роки великої війни? Вони змінили розподіл доходів суспільства. Це абсолютно очевидно. І коли кажуть, що це за рахунок армії, то абсолютно ні. Так, люди в армії стали отримувати більшу заробітну плату. Але відбувся більш глибинний перерозподіл доходів. Часто кажуть, що українській економіці треба перейти на військові рейки. В таких умовах левова частка бюджетних видатків вкладається у військову промисловість і в пов'язані з нею галузі. Але у нас і так на це йде велика частина бюджету. Якщо б в державі сказали, що 90% бюджету ми будемо віддавати на війну – тоді це був би перехід на військові рейки. Але у нас йдуть видатки й по багатьох інших статтях бюджету, і так і має бути. Сучасна війна – вона в першу чергу гібридна. І якщо ми програємо на інших фронтах, то це не буде означати перемоги».
Про зростання рівня бідності під час війни:
«Рівень бідності за доходами нижче фактичного прожиткового мінімуму зріс в 1,7 рази. Був у 2021 році 20,6%, став у 2023-му 35,5%. Це, звичайно, дуже велике зростання, але воно не таке критичне, яким би могло бути під час такої широкомасштабної агресії проти нашої країни.
Але під час війни відбувся суттєвий ріст крайньої бідності. Офіційний прожитковий мінімум, який закладається в бюджетні розрахунки ми інтерпретуємо як крайню межу бідності, межу фізіологічного виживання. У 2021 році людей, які мали доходи на такому рівні, у нас було 1,3%. Фактично в межах статистичної похибки. Якби не повномасштабна війна, то у 2023 році ми б взагалі цю цифру не зафіксували. Але у 2023 році таких людей виявилося майже 9%, відбулося семиразове зростання. В першу чергу, звичайно, за рахунок пенсіонерів, які живуть одні і мають мінімальну пенсію. Також це люди, які опинилися в ситуації втрати майна, втрати постійних джерел доходів, втрати дому. І хто поки не зміг влаштуватися в нових життєвих умовах після пережитих втрат. <…>
Є дві області в Україні, де рівень бідності не зріс порівняно з 2021 роком. Це Закарпатська і Чернівецька. Ці два регіони, які умовно не постраждали від війни саме в контексті масштабів бідності. В решті областей бідність зросла, просто по-різному. Помітно бідність зросла в північних областях – Чернігівській, Сумській.
В таких регіонах як Київ, Харків, Дніпро – там рівень бідності зріс не так суттєво. В середньому по Україні зростання складає 1,7 разів, а в цих регіонах – приблизно 1,3- 1,5 рази. Тобто на 30-50%. Тобто вони меншою мірою постраждали. Саме за рахунок того, що вони й раніше були центром економічного тяжіння, і вони ними й залишились, попри близькість війни.
…дуже важка ситуація в Херсоні, бо там просто людям ніде працевлаштуватися. Крім постійної дуже близької небезпеки бойових дій, вони ще мають великі проблеми в економічній ситуації. <…>
За моїми припущеннями, десь у 2027-28 роках ми можемо вийти на показники 2021-го по рівню життя, по масштабам бідності».
Про адресну соціальну допомогу:
«…людей з дуже низькими доходами, мені здається, соціальний захист просто не бачить. До речі, сьогодні українська система соціальної підтримки залишається такою, якою була ще у 2021-му. Тобто діють всі програми, які були до повномасштабного вторгнення, немає жодної нової програми. Переселенці як категорія у нас були і раніше. Є мінімальні зміни, але маємо все те саме, розумієте? Хоча все в країні так змінилося, змінилися всі реалії.
Стосовно допомоги – всі думали, що у 2022-23 за нею звернеться велика кількість людей, набагато більше, ніж раніше. Думали, що люди підуть за тими ж житловими субсидіями, за допомогою малозабезпеченим родинам. Але виявилося, що цих коштів просто не вибрали. Дуже багато людей із вразливих категорій виїхало за кордон. Там їм просто легше виживати. Для мами з дитиною, наприклад, кращі умови, набагато кращі виплати. І плюс – під час війни багато людей живе в зонах, де не дуже то і звернешся до соціального захисту. І з’ясувалося, що на класичні програми соціальної допомоги люди мало подаються. Тобто соціальний захист чекає людей, а вони не приходять. А при цьому рівень крайньої бідності катастрофічно зростає. А соціальний захист до них не доходить.
…треба йти до них [до українців, які потребують соціального захисту, але не звертаються по нього]. Треба проводити спеціальні дослідження і виявляти їх, дивитися, кого ми не охоплюємо. І просто йти, шукати їх за різними ознаками, за різними критеріями. І надавати їм допомогу. <…> Скоріше за все, це особливі випадки, які потребують створення якихось нових програм. І соціальні послуги мають йти самі до людей».
Про перспективи повернення українських біженців:
«…певна частина обов'язково повернеться – з різних причин. По-перше, до наших громадян, які тікали від війни, поки що до них досить лояльно ставляться. І в приймаючих країнах поки не ставлять досить жорсткі умови працевлаштування або відпрацювання певних годин для отримання безоплатного житла, соціальних виплат. Але це все тимчасово. Це колись закінчиться.
Якщо казати чесно, європейські країни зацікавлені в наших громадянах. І вони будуть намагатися їх якимось чином утримувати й після завершення війни. Але виправдовувати витрачання бюджетних коштів у тій мірі, як відбувається зараз, довго вони не зможуть. <…>
І частина біженців, безумовно, повернеться. Частина повернеться навіть виходячи із звичайних прагматичних міркувань. Зокрема ті, в кого був вищий рівень освіти і кваліфікації, хто в Україні мав професії високого рівня. Їм в Європі часто пропонують життя в невеличких містечках, де вибір на ринку праці невеликий. Їм пропонують в основному прості некваліфіковані роботи, і не всім це подобається. Одна справа – робити це тимчасово, коли ти розумієш, що найперше треба сховати дітей від війни, то можна рік-два попрацювати прибиральницею. А коли це затягується і ти розумієш, що іншої роботи, більш перспективної, скоріше за все, не буде, то це грає свою роль. Ну і не всі, напевно, зможуть працевлаштуватися.
Якщо у людини є робота, їй залишать частину виплат, але за житло вже треба буде платити самим – це дорого. Там теж несолодко людям, які займаються низьковаліфікованою працею. <…>
Також деякі українці, які виїхали саме в перші дні війни, по-іншому ставляться до ризиків. Люди тут вже сприймають цей ризик як буденність. А за кордоном люди шоковані щоразу, коли десь падає шматок шахеда, вони такі новини ще дуже довго обговорюють. Вони бояться за своїх дітей, і це природно. І якщо буде усунуто ось цей момент небезпеки – багато хто повернеться. Звичайно, не всі. Бо в природі людей – адаптуватися. Багато хто залишиться заради дітей, бо діти звикли вже в тих школах, з тими друзями. Я спостерігаю за своїми знайомими і бачу: хто реально хотів повернутися, той вже повернувся. А повернулося насправді вже багато людей. <…>
Якщо говорити про якісь фінансові кроки, то, по-перше, в нашої державі немає таких коштів, щоб ми могли змагатися з Німеччиною. Це смішно. Грошима за людей змагатися ми не можемо. По-друге, це буде несправедливо по відношенню до тих людей, які тут пережили війну: одним давати якісь великі суми, щоб вони приїздили і залишалися, а тим, хто жив тут під обстрілами і створював ВВП – ні, так бути не може. Доречніші були б пільги тим, хто захоче розвивати в Україні власний бізнес. Ну і це треба пропонувати всім, в тому числі іноземцям, які захочуть сюди заїхати після війни. Треба створити умови надзвичайно вигідні, щоб якомога більше людей до нас заходило зі своїми коштами, своїми підприємствами. Але в першу чергу такі можливості треба створити для наших громадян».