Не новина, що Росія – як і колись Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз, а нині Російська Федерація – завжди привласнювала історико-культурну спадщину поневолених нею народів, зокрема й українців. Наприклад, російське мовознавство цілком у дусі російської державної пропаганди традиційно заперечує окремішність української та російської мов, що абсолютно ненауково, і приписує російській мові датування, на яке вона не може претендувати з об’єктивних причин, – просто тому, що не виявлено писемних пам’яток відповідного періоду. Натомість українська мова справді має давнє коріння – її історію можна простежити щонайменше від ХІ століття. Це доводить у своїх наукових працях відомий український мовознавець, професор кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка, лейтенант Збройних Сил України (позивний «Професор») член-кореспондент НАН України Віктор Мойсієнко. Про джерела дослідження історії української мови й інше він розповів в інтерв’ю онлайн-газеті “Dsnews”, а приводом до розмови послугувала поява монографії «Спочатку було слово… Від мовного узусу – до літературної норми. (Нарис ґенези української літературної мови)», яку Віктор Мойсієнко написав у співавторстві з польською колегою – професоркою Варшавського університету, директором Інституту міжкультурних студій Центрально-Східної Європи габілітованим доктором Йоанною Ґеткою.
«У найдавніший писемний період на теренах східнослов’янського світу можна виділити дві мовні структури: українську або русько-українську (це південь Русі, тобто наші землі) і новгородсько-руську. Мабуть, була і білоруська, але писемно вона не була представлена до кінця XI – XII століття, – пояснює Віктор Мойсієнко. – Сама [давня українська] мова, говірка була, без сумніву, раніше [до ХІ століття]. Наскільки раніше – невідомо. Однак писемна історія української мови починається від середини XI століття — засвідчені особливості у церковно-релігійних книгах, писаних церковно-слов’янською мовою української редакції. <…> Такі особливості зустрічаються з XI століття, то як можна стверджувати, що русини-українці говорили якимсь «общим язиком»? <…>
Чому це все так завуальовувалось оцим «общим»? Бо в Московії до XIV століття взагалі нічого не було написано. Наша ж з Йоанною Ґеткою книга демонструє, що вже в XI столітті говіркова мова була українська. Згодом таких рис з’являється більше, вони прориваються у церковно-слов’янську стихію, з’являється Пересопницьке Євангеліє – свідомо перекладений українськими священниками зі староболгарської текст. З «язика болгарського на мову руську». Руську, тобто українську – розумні люди не плутають, як російські славісти навчили Путіна.
Звісно, українська у XVI і XXI століттях відрізняється, це притаманне всім мовам. Але ця ниточка тяглості безперервна. Ми її протягли від XI до XIV століття. Наступний етап – протягти її аж до сьогодення. Тоді матимемо цільну картину історії української літературної мови».
Нашивка на військовій формі Віктора Мойсієнка
За словами науковця, війна для нього стала ще одним стимулом, аби завершити роботу над спільними з Йоанною Ґеткою мовно-історичними дослідженнями: «…у пам’ятках XVI, XVII, XVIII століть чимало доказів, що дозволяють, так би мовити, усвідомити українську мовну минувшину в ці часи. Однак з пам’ятками більш раннього періоду ситуація геть інша. На величезний обсяг писемності Руси XI–XIII століття, на кожну пам’ятку, написану в цей час у Києві, на Галичині, на Волині, є сто досліджень російських вчених. І бодай щоб було одне від українських. Та й то, якщо вони жили за кордоном, бо у радянський час досліджувати такі пам’ятки саме як українські не було дозволено. Скажімо, у 1970-х не можна було заперечувати, що до XIV століття була мова, спільна для всіх східних слов’ян – давньоруська. Так само і церковно-слов’янська була в ті часи не українською, а «русской» або «общевосточнославянской» редакцією. <…> У нас же був стереотип, що от, мовляв, є російська славістика, її праці настільки потужні, що авторів обирають почесними професорами європейських університетів. А потім я опинився з хлопцями в окопах і побачив, як «русскіє» удобрюють наш український чорнозем на Куп’янщині чи на Запоріжжі. Але ж оте безмозкле, маю на увазі росіян, які прийшли на нашу землю, воно ж не саме по собі пішло на війну. Йому сказали. А хто йому сказав? Путін. А Путіну хто сказав? На чому він базував свою статтю про те, що українців немає, що є одна територія, одна держава, одна народність? Я глибоко переконаний, що ці висновки базувалися на працях видатних російських академіків-мовознавців. Саме тих, які досліджували мовне минуле Руси.
Однак війна показала, що рішення не можна ґрунтувати на брехні. І моя колега [Йоанна Ґетка] була радикально налаштована на те, аби зруйнувати міф про спільну мовну історію Руси. Вкрай важливо, що книгу видано у видавництві одного з найпрестижніших європейських університетів. Інакше б москвини почали кепкувати: мовляв, українці знов біснуються, їх серйозно сприймати не можна. Книга, до речі, двома мовами – польською та українською. Але я б хотів, аби її почитали росіяни — ми витягли з писемних пам’яток ХІ-XIV століть, мабуть, до тисячі прикладів саме українських мовних рис».
На завершення розмови Віктор Мойсієнко розповів про мову під час війни і на війні: «…після повномасштабного вторгнення частина людей свідомо перейшла на українську, частина переходить на українську час від часу, залежно від ситуації. В армії в офіційному спілкуванні ніхто російською не говорить. Шикування, промова перед строєм – я не чув, щоб хтось російською говорив, навіть якщо офіцер чи солдат російськомовний. У повсякденні говорять хто як, однак не знаю жодного випадку, коли хтось заявляв, що принципово говоритиме російською.
Звісно, через війну мовний портрет українця змінюватиметься, певні слова вже набули нових значень. До прикладу, якщо скажеш десь на Куп’янщині, біля Вовчанська чи Запоріжжя «пташка», то солдати почнуть шукати укриття. Бо «пташка» вже не сприймається як ластівка чи горобець».