Якою була демографічна ситуація в Україні до повномасштабного російського вторгнення і як вона змінилася за три роки великої війни? Скільки українців зараз перебуває на підконтрольній українській владі територіях, за кордоном і в окупації? На повернення якої частини українських біженців можна сподіватися і як спонукати українців залишатися на Батьківщині? Яка кількість населення потрібна Україні для розвитку, зокрема економічного? Чи варто залучати трудових мігрантів з інших країн і чому? Як відновлювати постраждалі від бойових дій регіони після війни? Коли необхідно буде провести всеукраїнський перепис населення? Про все це й багато іншого розповів у розмовах із журналістами радіостанції «Українське радіо» та інтернет-видань «Рубрика» і «ТСН.ua» заступник директора з наукових питань Інституту демографії та проблем якості життя НАН України член-кореспондент НАН України Олександр Гладун. «…демографічна ситуація зараз в першу чергу залежить від Збройних Сил України. Чим скоріше вони переможуть, тим буде краще і для країни, і для демографічної ситуації», – стверджує науковець.
Про демографічну ситуацію в Україні напередодні великої війни та її (ситуації) причини:
«Демографічна ситуація в Україні була складна і до повномасштабного вторгнення. І тут також слід враховувати, що у нас у 2020 і 2021 роках був ковід. І у 2021 році смертність від ковіду посіла друге місце серед причин смерті — 12,3% смертей було пов’язано безпосередньо з ковідом.
Якщо ми кажемо взагалі про довготривалі тенденції, то максимальна чисельність населення України була в 1993 році — 52,2 млн. На початок повномасштабного вторгнення в кордонах 1991 року, тобто з урахуванням Криму, ОРДЛО, нашим Інститутом чисельність населення оцінювалась у 42 мільйони. Тобто практично за 30 років чисельність населення скоротилась на 10 мільйонів. Це дуже великі темпи скорочення населення, хоча країна жила, розвивалась».
«[Зараз] чисельність населення на підконтрольній території ми оцінюємо приблизно в 29 мільйонів, з похибкою плюс-мінус в 1 мільйон. В наших складних умовах це цілком прийнятна похибка. Більш-менш ця цифра відповідає реальності».
«Скорочення [населення] відбувалось через три чинники, які формують чисельність населення.
Перший — зниження рівня народжуваності та відносно висока смертність. Зокрема високий показник передчасної смертності в Україні, порівняно з європейськими країни. У нас дуже велика частка смертей у віці до 65 років».
«…стрімке скорочення рівня народжуваності… було зумовлено історичними трендами, які притаманні майже всім країнам світу. В Європі також народжуваність не компенсує смертність, але там цей процес розтягується на 50-70 років. У нас зниження рівня народжуваності дуже стрімко відбулося одразу після здобуття Незалежності, хоча напряму з нею і не пов’язане. Була економічна криза і зміна репродуктивних настанов населення. Це загальносвітовий тренд. <…> …щоб не було скорочення чисельності населення, сто жінок повинні народжувати 210-220 дітей. Це залежно від ситуації зі смертністю в країні. В Україні у 2021 році, а це був ковідний рік, що також вплинуло на рівень народжуваності, 100 жінок народили 116 дітей. Тобто це вдвічі менше, ніж потрібно. Водночас у Південній Кореї, у якій немає ніякої війни, 100 жінок народжували 70 дітей. У Китаї 100 жінок репродуктивного віку народжують 100 дітей. У Японії, Італії — 120 дітей. За нашими оцінками під час війни у нас 100 жінок народжують приблизно 90-95 дітей. <…>
Другий чинник — дуже велика надсмертність чоловіків в працездатному віці (від 20 до 60 років), тривалість життя приблизно на 7-10 років менше ніж в країнах Європейського Союзу. І розрив між тривалістю життя чоловіків і жінок в нас становить 10 років. В той час, як у провідних країнах Європи — це 2-3 роки.
І третій чинник — це так звана трудова міграція. Спочатку вона була маятниковою — люди їздили на заробітки в країни Європи або в росію, а потім повертались назад. З часом люди там облаштувались, знайшли постійну роботу, житло і почали залишатись. За оцінками експертів після перепису 2001 року, таким чином за кордоном залишилось від 1 до 2,5 мільйонів наших співгромадян. Тобто за обліком вони нібито були в чисельності населення України, а по факту вже були відсутні».
Про українців за кордоном і під окупацією:
«…кількість наших громадян за кордоном – це виключно оцінка управління Верховного комісара ООН у справах біженців. За їхніми останніми даними – 6,9 мільйона наших громадян перебувають за кордоном. Але цю цифру ми вважаємо доволі завищеною, приблизно на 2 мільйони. Поясню чому. Ми порівнювали ці цифри з даними Державної прикордонної служби України. Вони не підтверджують цифру в 7 мільйонів, а вказують на значно менше число. Звісно, що у прикордонників може бути недооблік, особливо, якщо казати про перші тижні від початку війни 2022 року, коли не встигали всіх оформлювати, але різниця у 2 мільйони – це дуже багато.
До речі, у нас вже є досвід спілкування з представництвом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. 2023 року ми аналізували їхні дані. Тоді в ООН називали цифру біля 8 мільйонів наших громадян за кордоном. Ми заявили, що ці цифри завищені і вже за два місяці вони погодилися із зауваженням – знизили свою оцінку на 2 мільйони. <…> …працівники Управління Верховного комісара ООН у справах біженців самостійно облік не ведуть. Вони беруть дані з певних служб кожної країни, які відповідають за приймання та реєстрацію наших вимушених мігрантів. А українцям, які рятуються від війни, дозволили вільно переміщуватися всіма країнами світу та Європи. Тому цілком можливо, що таку нестиковку у цифрах маємо через подвійний облік – коли люди перебувають на обліку в одній країні, а вже переїхали до іншої та стали там на облік. А через якісь причини у країні попереднього перебування з обліку їх не зняли або це відбувається з великим лагом. Крім того, цілком можливо, що частина наших громадян, які ще до початку війни нелегально працювали у Європі, зараз вирішили легалізуватися в країні перебування. Тобто це число у 6,9 мільйона, як і всі числа зараз, потребує доволі критичної оцінки. <…>
Щодо окупованих територій, то зараз дуже важко оцінити кількість наших громадян на непідконтрольній Україні території. Більш-менш ми знаємо чисельність населення, яке перебуває в Криму. Це приблизно 2,4 мільйона громадян – АР Крим та місто Севастополь. Але це без військовослужбовців рф, бо скільки їх там — точно нам невідомо. На іншій не підконтрольній Україні території оцінити кількість мешканців достеменно дуже складно. За нашими оцінками, там проживає в межах 1,2-2,5 мільйона людей. Але виникає запитання: чи це населення — громадяни України чи це ті, кого туди вже завезли росіяни? Адже ми знаємо, що росія зараз проводить активну політику демографічного захоплення українських територій, тобто перевозить до окупованих міст своїх громадян. Як їх рахувати? Вони нібито на території України, а з іншого боку, вони — громадяни росії. До речі, після звільнення цих територій їх потрібно буде депортувати назад до рф».
Про депопуляцію і трудову міграцію:
«Річ у тім, що немає чисельності населення, яка критично потрібна якійсь країні. Ми знаємо, що є багато країн, у яких чисельність населення 10, 20 чи 30 мільйонів. Україна теж до початку повномасштабного вторгнення мала непогану чисельність населення за європейськими мірками. Тому проблема може бути в іншому — що у нас найбільша територія серед європейських країн. І територія повинна бути, як кажуть, «доглянута», і населення повинно бути більш-менш рівномірно розселеним по цій території. І це може викликати такі проблеми, що деякі райони будуть без нагляду, без людей. Тому варто казати, що саме розміщення населення після війни буде важливим питанням. Які зруйновані міста відновлювати, а які ні? Що робити з територіями біля кордону, чи створювати там буферну зону на 20-30 км? Тобто це треба буде вирішувати після війни з урахуванням реалій, які в нас будуть.
Також треба буде після закінчення війни рік чи два почекати, скільки людей повернеться з-за кордону. Нам точно не треба прив’язуватися до нашого демографічного минулого. Час забути, що нас було 50 чи 40 мільйонів — у найближчому майбутнього цього не буде. Нам треба припустити, що нас буде приблизно 25-30 мільйонів і під це вже планувати економічний розвиток, відновлення інфраструктури, соціальну політику, і в тому числі переселення населення. Приблизно на це число й треба орієнтуватися і вживати певних заходів соціальної, демографічної політики, економічної політики, щоб стабілізувати цю чисельність населення. Річ у тім, що у більшості європейських країн і у багатьох країнах світу зараз чисельність населення за рахунок природного чинника скорочується. Тобто народжуваність нижче за смертність».
«Дуже багато міст та населених пунктів зруйновано ворогом. Я сумніваюсь, що ця територія перетвориться на «монгольську пустку», багато ВПО [внутрішньо переміщених осіб] вже зараз заявляють, що хотіли б повернутися до місць свого попереднього проживання, але для них виникає величезна проблема з житлом. Я не думаю, що ці спотворені ворогом місця будуть сильно заселені у післявоєнний час. До війни у цих регіонах відбувалась урбанізація і чисельність сільського населення там потроху зменшувалася. Зайнятість у сільському господарстві через зростання продуктивності праці теж зменшувалася. Тобто з одного боку – маємо об’єктивний процес, а з іншого боку – наслідки бойових дій. <…> Потрібно більш активно працювати з ВПО, з’ясовувати, чи хочуть вони повертатися до місць попереднього проживання, чи ні. А якщо прив’язуватися до економіки, то у разі нестачі робочих рук потрібно стимулювати переміщення населення до цих регіонів. <…> Не може бути такого, щоб в Україні величезна територія стояла пусткою – це неправильна політика в розселенні населення. Питань багато. І більшість з них буде вирішуватися після закінчення війни, хоча про це вже зараз варто думати».
«Під час війни, певне, можна залучати мігрантів з певних країн по контракту на певні роботи. Чи всі повернуться після завершення контракту? Навряд чи. <…> Багато українців, які незаконно приїхали в європейські країни, без дозволів на постійне проживання, вже мають його і залишаються там. Тобто слід розуміти, що чимало мігрантів так чи інакше залишаться в Україні. Водночас нам слід враховувати, що після закінчення війни у нас буде демобілізація, і частина людей все ж таки повернеться з-за кордону. І тут є ризик того, що робочі місця будуть зайняті. Тож ми будемо казати не про дефіцит робочої сили, а про надлишок робочої сили. <…> …проведення… активної міграційної політики, долучення великого числа іноземців, як на мене, хибний шлях. Все одно треба концентруватись на розвитку своїх громадян і країни. Народжуваність до високого рівня, скоріше за все, дуже швидко ми не піднімемо, але збільшити її до певного рівня можна. Треба займатися збільшенням тривалості та якості життя власного населення, більше залучати людей старших вікових груп на ринок праці. Створювати умови для материнства та батьківства — гнучкий робочий графік, заробітна плата, допомога і так далі, і так далі. Тобто сподіватись, що іноземці якось принципово покращать ситуацію, я б не став».
Про труднощі та способи поліпшення демографічної ситуації за рахунок народжуваності:
«На прийняття рішення щодо народження дітей впливає безліч чинників. І в кожній родині воно формується по-різному. Якщо взяти результати досліджень до початку повномасштабного вторгнення і в доковідний період, то українська молода родина була націлена на дводітну сім’ю. Але зараз фактично у нас переважає модель однодітної сім’ї.
Всі опитування приблизно дають однаковий результат щодо чинників, що впливають на прийняття рішення щодо кількості дітей. Це економічний чинник — рівень заробітної плати. Дитину зараз виховувати дуже дорого. Потім житло. Якщо немає нормальних житлових умов, то на першу дитину наважитись ще можуть, але не на другу. Також жінки кажуть, що їм потрібен гнучкий робочий графік. І не тільки на їхній роботі, але так, щоб дошкільні дитячі заклади теж гнучко працювали. Щоб матір могла на декілька годин залишити дитину, коли їй зручно, і так далі. Потім питання соціальної інфраструктури. Ну і взагалі ставлення до народження дитини, сімейна політика. Є дослідження, яке показує: якщо після народження першої дитини родина стикалась з великими економічними складнощами, то зменшується ймовірність прийняття рішення про народження другої дитини. Якщо народження першої дитини в усіх сенсах пройшло нормально, тоді ймовірність того, що родина народить другу дитину, зростає.
З цих трьох компонентів (міграція, смертність, народжуваність) — це найважча тема. Складно прийняти якесь одне рішення, щоб воно сприяло підвищенню народжуваності. Під час війни взагалі навряд чи можна щось зробити, тому що на першому місці — безпековий чинник. А після війни я вважаю, що ми можемо, якщо нормально проводити державну політику, вийти на рівень середньоєвропейський, а можливо і вищій. Але це повинна бути комплексна політика».
Про наступний всеукраїнський перепис населення:
«Останній і єдиний перепис населення України був проведений 5 грудня 2001 року. За рекомендаціями ООН перепис слід проводити раз на 10 років. На базі переписів населення робляться щорічні оцінки чисельності населення. Проте з плином часу точність цих оцінок втрачається. Тому 10 років вважається достатнім компромісом між втратою точності і витратами на перепис населення. Перепис населення – це найскладніша процедура в масштабах країни. Провести перепис населення організаційно складніше, ніж провести вибори. Перепис планували провести в 2011 році, потім перенесли на 2012-й. 2013 року вже навіть були надруковані бланки і підготовлений персонал, але його знову перенесли. Наступний перепис можна провести через рік-два після закінчення війни, щоб стабілізувалися міграційні потоки. Тоді доцільно проводити перепис населення».