14 жовтня 2024 року було оголошено чергових лауреатів Премії Шведського центрального банку в галузі економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля (її ще називають Нобелівською премією з економіки): професорів Масачусетського технологічного інституту (Кембридж, США) Дарона Аджемоґлу та Саймона Джонсона і професора Університету Чикаґо (США) Джеймса Робінсона удостоїли її «за дослідження того, як інституції формувались і впливають на процвітання». Про результати, відзначені цією високою нагородою, та внесок їхніх авторів у розвиток економічної науки, розповідає завідувачка відділу економічної історії Інституту економіки та прогнозування НАН України доктор економічних наук Вікторія Небрат – в ексклюзивній статті для сайту нашої Академії.
Джерело: www.nobelprize.org
Другий рік поспіль Нобелівську премію з економіки присуджують за історико-економічні дослідження. Це є визнанням не лише здобутків конкретних учених (Клаудії Ґолдін – у царині еволюції ринку праці та жіночої зайнятості в довготерміновій ретроспективі; Дарона Аджемоґлу, Джеймса Робінсона та Саймона Джонсона – у розкритті значущості інститутів для добробуту націй), а й цілої галузі економічної науки, яка не просто констатує минуле і пояснює сьогодення, а й спроможна передбачати майбутнє. Чим інакше можна пояснити такий інтерес до історії влади, багатства й процвітання, як не прагненням осягнути секрет їх досягнення?
Цьогорічні нобеліанти не вражають оригінальністю постановки проблеми – питання про природу та причини багатства народів лишається ключовим в економічній науці від часів Адама (Сміта) і його знаменитої праці 1776 року (оригінальна назва – «An inquiry into the nature and causes of the wealth of nations»). Тим цікавішим є авторський підхід до вирішення цього класичного питання.
У своїй книзі «Чому нації занепадають» Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон на величезному історичному матеріалі показали, що природні багатства та щедрий клімат, вдале географічне розташування й працелюбство жителів не можуть уберегти країни від зубожіння й занепаду. Натомість бідні на ресурси території демонструють «економічні дива». Вдаючись до порівняння сучасного рівня розвитку і навіть побуту мешканців сусідніх країн, автори інтригують запитанням: у чому причина таких відмінностей?
Відповідь: якість інститутів. Але ця відповідь така ж правдива, як і надто загальна, щоби щось прояснити. До того ж звернення економістів до інституційного аналізу також має свою історію. Даґлас Норт і Роберт Фоґель теж вказали на характер інститутів і механізм інституційних змін як на визначальні чинники функціонування економік [1]. Вони стверджували, що сьогодення і майбутнє пов’язані з минулим неперервністю суспільних інститутів – регуляторів економічної взаємодії між людьми. До речі, їм за це також присудили Нобелівську премію (1993 року).
Новизна дослідження цьогорічних нобеліантів полягає насамперед у тому, що вони розкрили взаємодію політичних та економічних обмежень і стимулів. Коли політична еліта будує систему екстракції (вилучення) ресурсів і доходів у своїх кланових інтересах – ані розвиток, ані добробут для країни й нації неможливі. Влада, спрямована на обмеження й примус, вибудовує таку економічну модель, за якої людський та економічний потенціал виснажуються, але не забезпечують довгострокового ендогенного зростання. Відсутні внутрішні інтенції розвитку і вдосконалення, ощадливості й інновацій, оптимізації та креативності в господарюванні.
До певної міри, поєднання й розкриття вченими-лауреатами синергії політичних і економічних інститутів у їхній детермінації багатства й добробуту (або бідності й занепаду) є аргументом на користь реабілітації та відродження політичної економії як науки про взаємодію політики (регулятивних норм, встановлених державною владою) й економіки (форм організації та ефективності суспільного господарства). Адже корупція в уряді та його нездатність надавати якісні управлінські послуги (що їх автори розглядають на прикладі Єгипту, Конго, Ефіопії та багатьох інших країн) ведуть до нерівності економічних можливостей у реалізації людьми своїх здібностей. А це, своєю чергою, не лише зменшує виробничий та інноваційний потенціал країни, а й виштовхує з неї найактивнішу та найпродуктивнішу частину населення в пошуках кращих умов для самореалізації, отримання адекватних доходів і якості життя.
Влада, монополізована вузьким колом еліт, організовує суспільство з вигодою для себе за рахунок інших, тобто формує екстрактивні політичні й економічні інститути. Їхню суть автори визначають так: «Екстрактивні інститути створені для відбирання доходів і благ в однієї суспільної групи на користь іншої» [2, с.70]. Цьогорічні нобеліанти продемонстрували це на величезному історичному матеріалі – від захоплення та колонізації Південної Америки до сучасних Північної Кореї та Зімбабве. Розподіл політичних прав (як у США та Великій Британії), визначеність і дотримання законів, підзвітність уряду громадянам відкривають їм можливості для широкої участі в економічному житті з вигодою для себе. Це, своєю чергою, задає динамізм розвитку технологій, що забезпечують лідерство. Тобто політичні й економічні інститути створюють і стимули, й обмеження. Залежно від того, яка функція домінує, – суспільство рухається до процвітання чи до занепаду.
Ще одне питання, яке турбує українців: чому революції іноді не приносять бажаних змін? Якщо влада неефективна, то чому її зміна не поліпшує ситуацію? Відповідь теж має історичне підґрунтя. Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон стверджують: важлива не зміна влади, а зміна правил. В ієрархічному суспільстві, де влада й багатство сконцентровані в руках небагатьох, неминучою є постійна боротьба, що супроводжується економічними втратами й людськими жертвами. Бідність і тиранія завжди йдуть пліч-о-пліч. Коли групи борються за владу задля доступу до ресурсів і доходів у бідному суспільстві, є високі ризики встановлення авторитарних режимів і скочування до диктатури.
Якість змін залежить від попереднього шляху, – наголошують учені. Наприклад, у США низка законодавчих актів про землю й аграрна реформа 1862 року відкрили простір для розвитку ринку та підприємництва, прискорення економічної динаміки. Натомість селянська реформа 1861 року в російській імперії створила нові форми узалежнення селян і підтримки економічно пасивного й безплідного класу землевласників. Тобто відмінності попередньої траєкторії розвитку і залежність від неї визначають подальше інституційне розходження країн – дивергенцію в трансформації інституційних структур. Це, своєю чергою, посилює світову нерівність. Модель екстракції бідних і нерозвинених заможними й ефективними повторюється на глобальному рівні.
При цьому, як стверджують автори світового бестселеру, «кожне суспільство функціонує в межах набору економічних і політичних правил, сформульованих і ефективно підтримуваних як державою, так і громадянами. Політичний процес визначає, під якими економічними інститутами житимуть люди, і саме політичні інститути окреслюють, як цей процес відбуватиметься» [2, с. 41]. Хоча економічні інститути є критичними для руху націй до багатства чи бідності, саме політика й політичні інститути визначають, якими будуть ці економічні інститути. Інклюзивні економічні інститути заохочують економічну діяльність, стимулюють зростання продуктивності й сприяють економічному добробуту. Вони створюють інклюзивні ринки, забезпечують конкурентне середовище, торують шлях до таких рушіїв процвітання як технології та освіта, формують запит на наукові дослідження і підприємницькі інновації.
«Нації занепадають, коли мають екстрактивні економічні інститути, що підтримуються екстрактивними політичними інститутами, в результаті економічне зростання стримується або навіть блокується» [2, с.76]. Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон пояснюють, що «бідні країни бідують через вибір можновладців, який створює бідність. Вони діють неправильно не через помилки або незнання, а навмисне» [2, с.62].
Залишається ключове питання: як політичні еліти можуть бути незацікавлені в економічному зростанні? Чому можновладці блокують прогресивні зміни, стримуючи розвиток і вкорінення інклюзивних інститутів, які забезпечать процвітання? Відповідь полягає в тих ризиках і загрозах, які є супутником прогресу. Адже економічне зростання створює нових переможців і невдах, перерозподіляє владу й гроші. Творча руйнація, як назвав це явище Йозеф Шумпетер, змінює соціальні ролі та підважує авторитет учорашніх лідерів. Так було із земельною аристократією в часи промислової революції, коли розвиток машинного виробництва і найманої праці спершу зменшив доходи, а потім і владу землевласників. У російській та Австро-Угорській імперіях абсолютна монархія та земельна аристократія консолідовано блокували індустріалізацію. Як наслідок, економіка цих держав почала занепадати, а соціальна напруга – зростати. У статті «Political Losers as a Barrier to Economic Development» (2000) Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон формулюють це пояснення так: «Наявні потужні групи інтересів блокують впровадження нових технологій, щоб захистити свою економічну ренту, і суспільства можуть досягти технічного прогресу, лише якщо вони зможуть перемогти такі групи [3, с.127].
Джерело: www.nobelprize.org
Урок з історичного досвіду багатьох країн, які опинились у пастці бідності й відсталості, залежності від інших, успішніших, учені – дослідники причин занепаду націй формулюють просто: «Розвиток відбувається лише тоді, коли він не блокується економічними невдахами, які відчувають, що їхні економічні привілеї будуть втрачені, й політичними лузерами, які бояться втратити свою політичну владу» [2, с. 78]. Конфлікт інтересів щодо обмежених ресурсів, доходів і влади перетворюється на конфлікт із визначення правил гри – економічних інститутів. Інституційні траєкторії розвитку країн істотно різняться, але зміна власної траєкторії, вихід за межі історично второваної колії – однаково важке завдання. При цьому Дарон Аджемоґлу, Джеймс Робінсон і Саймон Джонсон укотре доводять неможливість універсальних рецептів економічного процвітання.
Особливістю досліджень з історії інститутів є їхня міждисциплінарність. Шукаючи відповідей на питання щодо подолання бар’єрів економічного розвитку та соціального добробуту, цьогорічні нобеліанти з економіки здійснили низку досліджень на перетині загальної історії, економіки, політології, культурології, історії права й інших галузей знання. Дарон Аджемоґлу в співавторстві з Джеймсом Робінсоном написали книги «Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності», «Економічні джерела диктатури і демократії», «Вузький коридор: держави, суспільства і доля свободи». Авторству Саймона Джонсона та Дарона Аджемоґлу належить книга «Влада і прогрес: наша тисячолітня боротьба за технології та процвітання». Їх об’єднує не тільки спільна тематика, а й методологія інституційного аналізу та спрямованість на побудову людиноцентричних суспільства й економіки.
Головними героями змін на шляху до демократичного суспільства з ефективною економікою є люди, які, за висловом Дарона Аджемоґлу, «захищають власні свободи та активно встановлюють обмеження на те, як їм нав’язуються правила та поведінка». У «вузькому коридорі» між альтернативами беззаконня та авторитаризму суспільство і держава мають досягти балансу співвідношення свободи й обмежень [4]. Коли соціальні групи й активна частина суспільства змагаються з державною владою і використовують її для допомоги простим громадянам, свобода розширюється. А отже, зростають можливості розвитку на основі інклюзивності й інновацій. Тобто питання майбутнього не можна віддавати на відкуп владним елітам, адже вони можуть використовувати державну владу для зміцнення системи екстрактивних інститутів, які в довгостроковій перспективі й самі є приреченими, але в короткостроковій – руйнівними для економіки та суспільства.
Чим визначається прогностичний потенціал ідей цьогорічних нобеліантів з економіки? Передусім тим, що вони вказали на сучасні тенденції, які формують майбутні ризики й виклики для окремих країн і світової спільноти загалом. Розвиток технологій як основа економічного зростання вступає в конфлікт з умовами розвитку й самореалізації самої людини. Штучний інтелект негативно впливає не лише на зайнятість і заробітну плату, а й на демократію. Система наднаціональних регуляторів обмежує ті ж інститути розвитку, які сприяли формуванню сучасного світового господарства. Прагнення свободи через позбавлення від свого минулого може призводити як до тиранії, так і до анархії, адже побудова демократичної системи не зводиться до руйнування старого інституційного устрою.
Головними викликами, з якими ми стикаємося сьогодні, як зазначив Дарон Аджемоґлу, є створення належного політичного балансу та мобілізація суспільства, без позбавлення законів та інституцій їхніх повноважень. У книзі «Влада і прогрес» Дарон Аджемоґлу та Саймон Джонсон обґрунтовують політичні пропозиції щодо мінімізації негативних екстерналій технічного прогресу, зокрема: зміцнення ринкових стимулів, розукрупнення великих технологічних компаній, податкові реформи, інвестиції у працівників і захист приватності й даних [5].
У чому особливий інтерес і цінність історико-економічних розробок, удостоєних цьогорічної премії Нобеля, для України? По-перше, вони пояснюють нашу власну історію, хоча розглядають ретроспективу інституційних перетворень від Стародавнього світу до сучасності на всіх континентах. По-друге, на широкому матеріалі, інтегрованому наскрізною ідеєю впливу інститутів на економічний добробут, Саймон Джонсон, Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон показують справжню роль влади, законів і громадянського суспільства у будівництві й захисті державності, що є сьогодні імперативом буття української нації. По-третє, автори світових бестселерів переконують, що немає нічого наперед визначеного і неминучого, натомість воля окремих людей і консолідація суспільства на засадах розуміння попереднього шляху і спільного бачення перспективи може стати провідником до успіху та процвітання.
Література
1. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / пер. з англ. І. Дзюб. Київ: Основи, 2000. 198 с.
2. Аджемоґлу, Дарон; Робінсон, Джеймс. Чому нації занепадають? Походження влади, багатства та бідності / пер. з англ. Олександр Дем'янчук. Київ: Наш Формат, 2016. 440 с.
3. Acemoglu, Daron; James A. Robinson. Political Losers as a Barrier to Economic Development. American Economic Review, 2000. 90 (2): 126–130. DOI: 10.1257/aer.90.2.126
4. Аджемоґлу, Дарон; Робінсон, Джеймс. Вузький коридор: держави, суспільства і доля свободи / пер. з англ. Геннадій Шпак. Київ: Наш Формат, 2020. 520 с.
5. Acemoglu, Daron; Johnson, Simon. Power and Progress: Our Thousand-Year Struggle Over Technology and Prosperity. New York: PublicAffairs, 2023. 560 p.
За інформацією Інституту економіки та прогнозування НАН України