Премія імені Костомарова Миколи Івановича

Микола Іванович Костомаров – видатний учений, історик, етнограф, письменник, літературознавець, публіцист, видавець, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (1874) – народився 16 травня 1817 року у с. Юрасівка Острогодського повіту Воронезької губернії в родині російського поміщика (мати – за походженням українка з кріпацької сім’ї).

У 1833–1836 рр. М.І. Костомаров навчається на історико-філологічному факультеті Харківського університету. В цей період він починає розвивати ідею про те, що серед слов’янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов’ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України.

Після захисту магістерської дисертації з історії (1844) М.І. Костомаров працює учителем гімназій у Рівному та Києві. У 1846–1847 рр. – ад’юнкт кафедри російської історії Університету Св. Володимира. У 1845–1847 рр. – один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмного документа «Книга буття українського народу» (1846). Після арешту (1847 р.) і річного ув’язнення у Петропавловській фортеці перебуває на засланні у Саратові (червень 1848 – грудень 1855 рр.). У 1859– 1862 рр. обіймає посаду екстраординарного професора Петербурзького університету. В 1861–1862 рр. бере участь у виданні журналу «Основа». В цей період М.І. Костомаров напружено працює над архівними матеріалами, багато публікується у найпопулярніших на той час журналах «Современник», «Вестник Европы», «Русское слово», разом з однодумцями створює та очолює петербурзьку українську «Громаду».

Микола Іванович докладає багато зусиль для легалізації української освіти та культури, видання підручників для народу.

В останні роки життя М.І. Костомаров особливо інтенсивно та плідно працює як науковець. У 1860–1885 рр. стає членом Київської археографічної комісії. З 1863 по 1884 роки за його редакцією видано 12 томів зібрання документів з історії України та Білорусі ХІV–ХVІІ століть «Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії». У квітні 1864 р. отримує ступінь доктора російської історії в Університеті Св. Володимира. У 1874 р. його обирають членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, у 1884 р. – почесним членом Університету Св. Володимира. Крім того, М.І. Костомаров був почесним членом Югослов’янської академiї наук i мистецтв, сербського наукового товариства «Друшество», дійсним членом Музею старожитностей і Віленської археографічної комісії, багатьох інших вітчизняних і зарубіжних наукових інституцій.

М.І. Костомаров відіграв велику роль у розвитку української і російської історіографії. Він був першим ученим Східної Європи, який радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній дійсності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

М.І. Костомаров – засновник народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним як першооснова історичного процесу. Світоглядними константами М.І. Костомарова-мислителя були: переконаність в самобутності історичного шляху українського народу («Полудневу Русь» М.І. Костомаров пророчо бачив у майбутньому як «окрему державну цілісність»), його вільнолюбного духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної російської державницької історіософії); пріоритет народності та ідеї рівності людей і етносів, міжнаціонального порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і освіти, та єдності слов’янських народів; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, що спирається на досвід Києво-Руської і Козацької держав; ідея історичної тяглості української національної традиції.

Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання – 1857 р., третє, вже в 3 томах, – 1876 р.), «Руїна» (1879–1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882– 1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874– 1876), де представлено критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії.

Власне історії Росії присвячені праці «Північноруське народоправство в часи удільно-вічового укладу» (1863), «Непевний час Московської держави на початку ХVІІ століття» (1866), «Бунт Стеньки Разіна» та ін. Значний інтерес викликає його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», – повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все своє життя.

Нагороджений золотими медалями Петербурзької академії наук (1861, 1872).