Директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України академік Микола Жулинський розповідає про життєвий та творчий шлях видатного письменника, особливу увагу приділяє його творчому доробку, присвяченому власній психодрамі.
Щодо останнього автор зазначає: «Василь Стефаник у ті роки — наприкінці ХІХ — початку ХХ століття — часто переживав нестерпні боріння власного духу, коли творчі муки, душевні переживання, болісні спогади і тривожні передчуття передчасного відходу за межі земного життя заполонюють свідомість, деформують сприйняття реального світу і надзвичайно ускладнюють відтворення в слові «давно погребаних вражень і споминів», ускладнюють, а то й унеможливлюють винесення їх із сутінків забуття «на денне світло верхньої свідомості». Це був найважчий період його життя, коли дух окрилював і знесилював митця, коли він переживав найважчий біль — біль душі, страждання, боління й боріння власного духу. Великий римський філософ і письменник Луцій Анней Сенека стверджував: «Наш дух — то володарем буває, то тираном». Психодрама Василя Стефаника унаочнює і підтверджує думку засновника експериментальної психології Вільгельма Вундта, що дух є «внутрішнім буттям» людини, хоча важко погодитися із його твердженням, що дух позбавлений будь-якого зв’язку із зовнішнім буттям. Водночас творча історія Василя Стефаника засвідчує правоту К.Ґ. Юнґа: «... дух означає суму всіх проявів раціональної думки, або інтелекту, включаючи волю, пам’ять, уяву, творчу силу і прагнення, вмотивовані ідеалами». Психологічні драми Стефаника навертають до визначення К.Ґ. Юнґа: «душа є духом». І справді, цей дух то піднімав митця на крилах творчого визрівання в Слові, то тиранічно брав у облогу його свідомість, захоплював його духовний простір, володарюючи його настроями, почуттями, надіями».
Наостанок учений підкреслює: «Його (В. Стефаника) селяни, мужики, герої його новел — це скарби, вони «закляті», — зізнається письменник у листі до В.В. Дорошенка 20 січня 1925 р., «я їх відкопую і попадаю в руки чорта». І тоді митець відчуває себе особливо самотнім, одиноким, на нього «падає чорна хмара з якихось великих крил. Та й закриває все...». Але нервовість ніби проходить, з’являються в душі нові сили, і вони підносять його на крилах творчої уяви — «я знов підоймаюся і знову лечу у висоти». Порятунок, або хоча б тимчасове звільнення від цієї чорної навали внутрішніх страждань, письменник знаходить у такому ж стражданні над словом, у творчих переживаннях. Новеліст мобілізовує свій дух, свої духовні сили заради досягнення головного: відтворення у слові внутрішнього світу своїх героїв, душі людської, її пекельних страждань, болів, жалів, страхів, розпуки, безсилля і нужди. Стефаник не шукає, не намагається відшукати призвідців цих селянських бід і трагедій, назвати їх, викликати на читацький осуд, бо для письменника головне пізнати, відтворити «трагедію душі» селянської людини. А цей творчий процес відтворення драматичного душевного переживання болісних зітхань селянської душі психологічно важкий. Бо тоді душа стає перед чоловіком і «декламує єму богато страшних слів», а то й буває так, «що душа моя грозить мені»».
Ознайомитися з текстом першої частини статті Ознайомитися з текстом другої частини статті За інформацією газети «День»