Навіщо потрібно регулярно проводити загальнонаціональний перепис населення і коли в Україні може відбутися найближчий перепис? Чому важливо оновлювати й інтегрувати демографічні регістри? Чи реально спинити потік міграції з нашої держави? На ці й інші запитання в ефірі телеканалів «5 канал», «Прямий» та «112» відповіла директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, член Президії НАН України, академік-секретар Відділення економіки НАН України академік Елла Лібанова.
|
«Не можна керувати країною, не розуміючи, скільки і яких людей у ній живе та як вони розміщені по її території. Це – альфа і омега будь-якого управління. До того ж, це безумовний обов’язок держави, – наголошує Елла Лібанова. – В Україні останній і поки що єдиний перепис проводився 2001 року. У раунді 2010-х років перепис не провели лише дві великі країни світу – Україна і… Судан. Формальною причиною у нас називали брак коштів. За лаштунками процесу могло бути бажання і маніпулювати кількістю виборців, і так чи інакше розподіляти субсидії деяким населеним пунктам, і відкривати чи не відкривати школи з певною мовною спеціалізацією.
Не проводячи регулярних переписів населення та не формуючи демографічних регістрів, ми не знатимемо, скільки реально людей потребують медичної допомоги, освітніх послуг, житла, транспорту тощо. Саме тому ООН рекомендує проводити переписи принаймні раз на 10 років – бажано у рік, який закінчується на 0±1, аби дані з різних країн можна було порівняти. У США переписи відбуваються кожні 5 років, причому ця практика не припинялася навіть під час Другої світової війни – чергові американські переписи пройшли у 1940 і 1945 рр.
Звичайно, чимало важливої інформації про громадян можна отримати і з регістрів (або ж реєстрів). До речі, 29 липня цього року Президент України Володимир Зеленський підписав указ [«Про деякі заходи щодо поліпшення доступу фізичних та юридичних осіб до електронних послуг»], який зобов’язує Уряд активізувати наповнення Єдиного державного демографічного реєстру, а також упорядкувати інші національні електронні регістри. Це надзвичайно важливий документ. Демографічний регістр населення існує у більшості країн світу та фіксує всі демографічні події в житті громадян – від народження до смерті. Однак демографічний регістр не єдиний – існують також регістр ринку праці, що містить інформацію про зайнятість населення, регістр отримувачів соціальних трансфертів (включно з пенсіонерами) тощо. В Україні наразі ведуться лише регістр пенсіонерів і регістр Державної фіскальної служби, яким також користується Пенсійний фонд.
Головна проблема всіх українських регістрів – відсутність унікального коду, за яким зберігається інформація про будь-якого громадянина/громадянку. Здавалося б, у нас діє персональний ідентифікаційний номер, який і мав би використовуватись у кожному з регістрів. Проте більшість українських регістрів присвоюють різні коди одній і тій же людині. Саме тому зараз так важко інтегрувати розрізнені дані про громадян. Це не означає, що повинен існувати лиш один регістр. Однак усі відомчі регістри слід формувати так, аби за необхідності їхні дані можна було об’єднати й дізнатися, скажімо, скільки людей і якого віку, статі, рівня освіти та статусу зайнятості живуть на певній території. Сьогодні це зробити неможливо, а отже, проведення перепису є нагальною необхідністю.
Та навіть якщо регістри буде належним чином сформовано й уніфіковано, що забезпечить якісний поточний облік населення, перепис усе одно потрібен. Адже частину важливої інформації про громадян можна отримати виключно з нього. Крім того, регістри наповнюються лише на основі офіційних документів про особу, тоді як при проведенні перепису жодних документів надавати не потрібно – переписувач заповнює анкету тільки на підставі інформації, усно наданої йому респондентом. Якою є етнічна та мовна самоідентифікація громадян, скільки з них живе у місці свого народження і скільки та куди переїхало, скільки дітей жінка народила впродовж життя та скільки з них вижило і т.ін. – отримати відповіді на всі ці запитання можливо виключно завдяки перепису. Водночас, адресна частина даних перепису (прізвище, ім’я та по батькові) вилучається, тож ніхто не зможе отримати інформацію про конкретного громадянина/громадянку.
Водночас, переписувач не запитуватиме про рівень доходів. Але приблизно його визначити можна й опосередковано – через рівень освіти, статус зайнятості та джерело доходів (респондентам пропонуватимуть вказати 5-10 джерел і виокремити з них головне). Важливо, що паралельно з переписом населення здійснюватиметься також перепис житлових приміщень і осіб, які постійно в них проживають.
Очікується, що пробний перепис буде проведено вже у грудні поточного року в Києві та Київській області – для того, щоб відпрацювати переписний лист, який цілком відповідає рекомендаціям європейської статистики, і проаналізувати реакцію громадян на фіксування отриманої від них інформації за допомогою планшету. Тобто це буде перший перепис, який відбуватиметься з використанням не паперу, а електронних засобів. Це дасть змогу заощадити час і бюджетні кошти (оскільки значно спростить процес передачі й обробки даних), а також проконтролювати якість роботи самих переписувачів, зокрема відстежувати, за якими адресами та в який час вони опитували респондентів. Повноцінний перепис планується провести 2020 року, не пізніше 20 листопада. Поки що підготовка до нього триває за графіком».
«Найочевидніша користь від перепису полягає в тому, що він дає змогу точно планувати державний бюджет, уникати зловживань із виплатами соціальних трансфертів, зокрема суттєво їх мінімізувати, – говорить учена. – Загальну чисельність населення Державна служба статистики, гадаю, оцінює більш-менш точно – 42 млн осіб (разом із Донбасом; без Донбасу – 40 млн осіб). На мою думку, ця цифра коливається в межах 38–40 млн осіб. Але не відомо, як населення розміщується по території держави. А це найцікавіше. І, між іншим, від цієї інформації залежить також успішне продовження реформи з децентралізації. Інші ж реформи від даних перепису залежать менше – скоріш за все, знадобиться лише дещо підкоригувати їхні масштаби, а також змінити бюджетні розрахунки».
За словами Елли Лібанової, дані, отримані за підсумками проведення всеукраїнського перепису населення, покладуть край маніпуляціям на національну й мовну тематику, і не тільки: «Я очікую, що порівняно з даними попереднього перепису зросте кількість громадян, які ідентифікують себе як українці і вважають українську мову своєю рідною. Ми також дізнаємося, на яких українських теренах і наскільки поширені мови національних меншин і, відповідно, де потрібні навчальні заклади з цими мовами викладання. І дізнаємося ми про це не від політиків, журналістів чи сусідніх держав, а з об’єктивного джерела.
Має побільшати людей із вищою освітою. Можливі несподівані результати щодо внутрішньої міграції та територіального розподілу населення. Наприклад, надмірна концентрація населення у метрополісах, до яких в Україні зараховують Київ, Харків, Дніпро, Одесу та Львів (хоча останній не є містом-мільйонником) і які «висмоктують» із сільської місцевості та передмість більше людського ресурсу, ніж ми зараз вважаємо. Через це наше село вимирає. Вихід із ситуації один – розвивати інфраструктуру, будувати якісні дороги. Тоді люди зможуть жити у сільській місцевості чи невеликих містах, а до великих міст їздити на навчання й роботу, а також проводити там дозвілля, не витрачаючи на це 3-4 і більше годин щодня. Забезпечити роботою всіх мешканців сільської місцевості за місцем їхнього проживання неможливо і не потрібно, це дурниці. Але можливо утримати там бодай частину молоді, створивши комфортні умови пересування країною. До того ж, дороги уможливлять оптимізацію мережі освітніх і медичних закладів, адже зараз, на жаль, пацієнт дуже часто не встигає доїхати до лікаря (або лікар – до пацієнта), а викладати фізику учням сільських шкіл нерідко змушені вчителі з інших дисциплін, скажімо, праці.
Дороги – це також передумова активізації внутрішньої міграції: існує висока ймовірність того, що наші співгромадяни надаватимуть перевагу переїзду до інших українських міст, а не за кордон. Українці ж виїжджають за кордон не лише за більшими зарплатами (до слова, у західних регіонах нашої держави подекуди вже пропонують заробітну плату, яка цілком конкурує з польською), а й за вищою якістю життя – медицини, освіти, харчування, особистої безпеки, чистоти довкілля. Українська молодь охочіше вступає до зарубіжних аналогів вітчизняних закладів професійної середньої освіти, оскільки диплом європейського зразка слугує своєрідною перепусткою на європейський ринок праці. Наші громадяни виїжджатимуть і надалі, і ми не маємо права зупиняти їх – ми можемо тільки за допомогою економічних та інших стимулів заохочувати їх залишатися.
Якщо у нас розвиватиметься внутрішня міграція, це принаймні на якийсь час сповільнить міграцію зовнішню, проте не зупинить її зовсім. Більше того, з часом масштаби міграції лише зростатимуть. Так відбувається в усьому світі, не тільки в Україні: наприклад, за кордоном працюють 25% литовців. У цьому, власне, й проявляється глобалізація, пожвавлення міграційних процесів – це її перша і головна ознака. Поляки їдуть до західної Європи, українці їдуть до Польщі. Поки що між Україною і великим азійським світом лежить Росія. Але, цілком можливо, вже невдовзі до нас почнуть прямувати з менш розвинених країн – Ірану, Сирії, Лівії, Індії, Пакистану. І сьогодні ми психологічно, радше, не готові жити поряд із людьми іншої культури, мови, віросповідання. Міграційні процеси зі складнощами відбуваються в Європі – то що вже говорити про нас? Україна – нехай і не моноетнічна, але точно практично монослов’янська (за винятком хіба що 2-3 областей) країна. Та оскільки потоку мігрантів уникнути не вдасться – найкращим, на мою думку, варіантом був би приїзд китайців: вони надзвичайно працьовиті люди і майже не створюють проблем у країнах свого перебування. Але в кожнім разі, якщо еміграція є викликом для бізнесу – імміграція стане великим викликом для уряду».
Чи справді українці настільки зубожілі, якими часто себе називають, і які групи нашого суспільства нині найбільш соціально незахищені? Чим прикметні останні президентські й парламентські вибори в Україні? Чому важливо вивчати їхній феномен засобами різних суспільних наук (і яких саме?)? Яку роль у цих процесах відіграє поколіннєвий злам і що характерно для такого періоду? Чи властиве українцям критичне мислення та відповідальність за своє життя? Відповіді на ці й інші запитання дізнавайтеся з відеозаписів телепрограм за посиланнями:
https://www.5.ua/suspilstvo/upershe-zakhodytymut-do-liudei-z-planshetamy-shcho-proiasnyt-zahalnoukrainskyi-perepys-naselennia-196701.html
https://prm.ua/direktor-institutu-demografiyi-anonsuvala-provedennya-vseukrayinskogo-perepisu-naselennya/
https://video-ua.112.ua/provedennia-perepysu-naselennia-tse-nahalna-neobkhidnist-libanova-301243.html