Академік Микола Жулинський зазначає: «Для Лесі Українки важливо не лише заявити про свою громадянську позицію в умовах національної неволі, але й спонукати інших зробити цей моральний вибір.
Ворог-завойовник різними способами схиляє упокорених до національної зради, витворює звабливі пастки для пристосування — не жаліє грошей, обдаровує почестями, огортає їхні імена славою — аби лишень принадити еліту нації на свій бік. Особливо коли цим переманюванням в імперську культуру, в стан переможців займаються такі освічені знавці історії, культури і мистецтва, як Меценат («Оргія»). (…) Лесі Українці гостро боліло оте принизливе плазування багатьох її земляків перед посланцями імперського центру, їхня боязнь говорити правду і своєму народові, і колонізаторові, протестувати проти знищення культури, мови, звичаїв рідного народу. Вона не мала вже жодних ілюзій відносно того, що можна якимись компромісами уберегтися від асиміляції та русифікації, від національної духовної нівеляції, що її послідовно здійснювала імперська Москва. Саме з цією метою Леся Українка пише в 1910 році драматичну поему «Бояриня» на сюжет з української історії. У драмі «Бояриня», опублікованій уже після смерті Лесі Українки, постає надзвичайно гостра і на початок ХХ століття, і на наші часи проблема переходу людини зі свідомим національним почуттям в іншу культуру. Це передусім проблема збереження національної ідентичності, втрата якої неминуче призводить до моральної катастрофи і національної зради. (…) Леся Українка чи не в кожній своїй драмі проводить ідейним лейтмотивом кардинально важливу думку: без внутрішньої свободи не досягти свободи політичної, національної, а внутрішня свобода не сумісна з будь-якими формами компромісу, приватною вигодою, готовністю брати з рук завойовника-колонізатора «дари й ласки». (…) Боротьба за політично вільну Україну, яка є «абсолютно невільною», мислилася Лесею Українкою як боротьба за національне самоусвідомлення людини, її духовне просвітлення та визначення своєї ролі в цій боротьбі. Сама ж поетеса була покарана долею ще й потребою важкого фізичного виживання заради продовження своєї місії національного пророка».
Наостанок літературознавець зауважує: «Відчуваючи загрозу насильницького утвердження «духовної тиранії усяких підпасків божих», нових творців «царства справедливості і свободи», Леся Українка присвятила себе, свою творчість боротьбі проти асиміляції національно-культурної спільноти за звільнення людини від духовного рабства та за набуття українською людиною внутрішньої свободи як запоруки виборення свободи національної, соціальної й політичної. Тому і вважала ця геніальна письменниця одними із найповажніших питань і завдань: як «зробити Україну вже тепер політичною силою»».
За інформацією газети «День»