Старша наукова співробітниця відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАН України докторка історичних наук Наталія Старченкопояснює у своїй статті чому вивчення і розуміння минулого критично важливе навіть під час війни.
Зокрема вчена зазначає: «Хай там як, але брак уваги з боку держави мав і несподівано добрі наслідки – українська історіографія, принаймні її значна частина, поставала як результат дискусій та можливостей для інтерпретаційного багатоманіття, а отже – формувалася практично поза політикою, маючи за ідеал пошуки істини. Така історіографія погано надається для пропаганди. Як на мене, симетрична реакція на російські ідеологічні провокації навряд чи можлива за цих умов, та й, напевно, малоефективна. У ситуації тотальної постправди, яка затопила російський медіапростір, на будь-які цілком обґрунтовані аргументи може бути одна відповідь: «Не все так однозначно». Для Заходу після 24 лютого аргументи про історичний ревізіонізм путінського штибу відійшли далеко на другий план. Геноцидний характер дій російської армії щодо українських громадян та озвучені Путіним завдання війни, спрямованої на знищення України як суверенної держави, потребують іншої розмови – про порушення фундаментальних прав і конвенцій, на яких формувалася європейська система безпеки по Другій світовій війні. Наповнення академічної сфери українським інтелектуальним продуктом, що зміг би протистояти російському/російськоцентричному/імперському, підживлюваному впродовж десятиліть російськими нафтодоларами та європейським угодовством, – це питання тривалого часу. Адже йтиметься в цьому разі про низку досліджень із різних історіографічних напрямів і їхні переклади. Тому, очевидно, варто передусім активніше наполягати на паузі в співпраці західних інститутів з російськими академічними установами, принаймні на час війни».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією медіаплатформи «Український тиждень»