У своїй статті для щоденної всеукраїнської газети «День» директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Доктор історичних наук Георгій Папакін привертає увагу до світоглядно-наукового фронту війни між росією та Україною.
«...нам допомагають озброєнням. Нам допомагають на міжнародній арені. Але на ідейному фронті наш найкращій союзник – ми самі, – пише автор. – Мова про кончу потребу подолати всі совково-рашистські стереотипи, які досі живі у свідомості не лише пересічних українців. Вони, на жаль, усе ще присутні в науковому, культурному та на загал у суспільному обігу. Більш того, в нинішніх воєнних умовах вони навіть, як це не дивно, відновлюються… <...>
...варто зазначити наше відставання у подоланні імперської російської спадщини насамперед в історіософських проблемах. Попри намагання нашої офіційної історіографії бачимо, що досі дивимося на наше минуле вже українськими очима, проте крізь російські окуляри. Їх нарешті потрібно позбутися. Тоді весь «радянський» період історії України предстане тим, чим він був насправді: тривалою російською окупацією, дещо тюнінгованою під «квазіукраїнську» державність. <...> ...нині потрібна докорінна ревізія всієї нашої ідейної парадигми. Час зробити її винятково україноцентричною, спрямованою на повну відмову від усіх залишків радянської/російської спадщини.
Україноцентричність, на мій погляд, полягає зовсім не в доведенні споконвічності української нації, її першості в усіх напрямках розвитку культури. Це дуже примітивно і зовсім не науково. Україноцентричність полягає в тому, що потрібно ревізувати всі без винятку напрями гуманітаристики. Їх слід спрямувати на висвітлення основного, засадничого: Україна завжди була європейською державою. Навіть у недержавні часи вона перебувала в лоні європейської цивілізації. Намагання російської окупаційної влади (імперської російської, російської комуністичної) відірвати нас від Європи не мали остаточного успіху, але суттєво вплинули на самосвідомість українців у ХІХ–ХХ ст. Саме тому проголошення незалежності 1991 р. не призвело до визначення головного курсу, стало «багатовекторним» пошуком світоглядних орієнтирів. І лише події початку ХХІ ст. нарешті поклали край цьому безглуздому хитанню між Сходом і Заходом. Не в останню чергу за допомогою агресивного тиску Путіна, який не визнає ані українського народу, ані української історії, відбулася остаточна консолідації нашого суспільства. Тож створено всі умови для подолання «малоросійської меншовартості», адаптації поглядів на Україну, український народ як на рівних у європейській (навіть не євразійській) родині. <...>
Водночас це означає і перегляд свого ставлення до «великого русского народа», «великой русской истории». Негайно слід розпочати академічне наукове дослідження російської історії з україноцентричної позиції. З такого дослідження абсолютно закономірне, я певен, випливе визначення російської цивілізації як бічної, навіть тупикової лінії світового цивілізаційного розвитку. Зрозумілим стане феномен 800-річного існування «азійської деспотії» на 1/6 земної кулі. Деспотизму, який лише тюнінгувався впродовж трьох останніх століть під суспільство європейського штибу, або комуністичну державу. А насправді був лише жахливим покручем Історії. Головними його рисами стали жорсткий централізм (культ царів, комуністичних вождів, Путіна), безправність і безгласність всієї маси населення, опертя на військові сили, агресивна загарбницька політика. В ідеологічному плані – «Третий Рим», «Православие, самодержавне, народность», російський комунізм (більшовизм), нарешті – нинішні «скрепы».
Потрібна маса літератури (популярної, науково-популярної, академічної; брошури, книги, монографії), адресованої закордонній аудиторії, виданої англійською, німецькою, французькою та ін. мовами. Потрібно докласти всіх зусиль, щоб остаточно донести до тієї аудиторії об’єктність України, її народу, зламати нарешті той ідеологічний конструкт, яким два століття Росія годувала Європу та Америку. Так само потрібні і праці про історію Росії, писані українськими авторами. Демонтаж «русского мира» за кордоном, розкриття його «величі», штучності, нежиттєздатності, фальшивості – завдання нагальне, невідкладне. Потрібно нарешті повноцінно показати, що Україна – не Росія-2, не антиРосія, а держава окрема, незалежна, самодостатня.
Вочевидь така робота вимагає надзвичайного напруження зусиль усієї гуманітарної спільноти. Без окремого державного фінансування, без повноцінної державної програми з фінансуванням за принципом «тут і зараз» не обійтися. Справедливим буде, якщо підтримка такої програми здійснюватиметься за рахунок російських репарацій».