19 листопада 2020 року в межах IV щорічного міжнародного форуму форуму «Креативна Україна / Creative Ukraine» (Модуль 2. Спроможності для нової реальності: адаптивність чи/і стійкість?) відбулася дискусія «Креативна економіка у новій реальності» за участі академіка-секретаря Відділення економіки НАН України, директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академіка Елли Лібанової. Нижче подаємо головні тези із реплік ученої.
 Академік Елла Лібанова (скріншот із відеозапису дискусії) |
Про нову реальність і її ознаки:
«Що таке нова реальність і чим вона відрізняється від тієї реальності, до якої ми звикли? По-перше, новій реальності притаманні комплексні зміни, тобто зміни, що охоплюють практично все. Наприклад, четверта промислова революція: ще ніколи економічні зрушення не торкались абсолютно всіх сфер буття, сьогодні ж діджиталізація спричинює появу цілих нових галузей та принципово переінакшує функціонування ринку праці. Робочі місця відтепер поділяються на дві групи. Перша група, менша за чисельністю, але значно важливіша за внеском у розвиток, – це дуже висококваліфікована та креативна робоча сила, котра, простіше кажучи, створює завдання для комп’ютерів і штучного інтелекту. Друга група, нижчої якості (освіченості та креативності), але значно більша за чисельністю, – працівники, які ці комп’ютери обслуговують. Зайнятість на цих робочих місцях зазвичай не дарує творчої насолоди, властивої зайнятості у креативній економіці. Але нова реальність формується під тиском не лише економічних, а й інших чинників. Насамперед ми всі переживаємо стрімке й масштабне демографічне старіння, у складі населення майже кожної країни світу зростає частка людей старшого віку. Якщо, скажімо, ще років 20 тому людину у віці 60+ вважали особою похилого віку, то нині це чи не друга молодість. Це означає, що робоча сила змінюється: збільшення чисельності старших вікових категорій спричинює відставання зміни цінностей від зміни реальності, адже старші люди в середньому повільніше реагують на зміни і менш адаптивні. З цим потрібно рахуватися.
По-друге, якщо попередня промислова революція відбувалася спочатку в одній країні, а решта наслідували її шлях (в останні пів тисячоліття такою країною була Велика Британія), то зараз ситуація зовсім інакша: зміни відбуваються одночасно та майже повсюдно – в Намібії і Саудівській Аравії, у США й Україні та деінде. Сьогодні практично жодна країна не сидить склавши руки і не чекає, доки хтось інший вторує їй шлях.
По-третє, нова реальність формується просто у нас на очах, так швидко, що ми не встигаємо не те, що прийняти це, пристосуватись, виробити якісь нові якості, а й бодай осмислити її. Чому нас так налякав COVID-19? Ми були не готові до нього, хоча, відверто кажучи, науковці попереджали, що подібне може статися. Але ми не встигли усвідомити реальність загрози і в належний спосіб відреагувати. (Слід, однак, розрізняти реакцію на проблеми безпеки з боку окремої людини та з боку держави. В Україні пандемії злякалася більше влада, ніж громадяни. І влада ж намагалася (й досі намагається) викликати завищену реакцію, гіперреакцію в суспільстві. Але, на мою думку, не варто зводити поняття безпеки лише до фізичної (не)захищеності. Сьогодні, як на мене, суттєво загострилася проблема психологічної безпеки, пов’язана із вразливістю персональних даних, загрожених через сучасні гібридні атаки. І люди дедалі більше цим переймаються. Переважно креативні люди, бо вони розуміють, наскільки катастрофічні наслідки може мати, наприклад, падіння банківської системи й удоступнення приватних рахунків для сторонніх осіб. Людина з біднішою уявою та менш розвиненою креативністю про такі речі, скоріш за все, не думатиме.)
Тож наріжним каменем дискусій про те, які нові якості потрібні для успіху в новій реальності, має бути передусім усвідомленням того, чим є ця нова реальність і що таке успіх у ній, чим його вимірювати – високою зарплатнею, хорошим здоров’ям, можливістю подорожувати чи чимось іншим».
Про довіру, патерналізм і цінності:
«Аби суспільство існувало як певна єдність – нація, держава, – потрібна довіра. Довіра до державних і недержавних інституцій, а також довіра один до одного. 2014 року Інститут соціології НАН України видав чудове дослідження –
«Суспільство без довіри», в якому якраз на цьому й наголошувалося. За даними щорічного моніторингу, здійснюваного цим Інститутом, українці найбільше довіряють родичам, близьким, знайомим. Зовсім трохи довіряють співгромадянам. Не довіряють – державним інституціям, громадським організаціям, ЗМІ (причому рейтинг довіри до останніх знизився досить стрімко). Просто більшість із нас виросла в середовищі, де можна було довіряти лише найближчому оточенню. Хочу звернути увагу на один цікавий парадокс: як свідчать результати цього ж дослідження, українці більше довіряють місцевій владі, натомість найчастіше ходять на вибори влади центральної (президентські, парламентські), а на місцевих виборах голосують «за залишковим принципом». Тобто, фактично, не користуються своїм правом реально щось змінити там, де вони мешкають. На жаль, наша (не)довіра часто концентрується дивним чином, адже не підкріплена знаннями та міркуваннями. Ми переважно не аналізуємо виборчих програм кандидатів і партій, не цікавимось пулом експертів, які забезпечуватимуть прийняття рішень тією чи іншою політичною командою. Нас не вчать цього у школі, і ми не вчимося цього далі самі.
Ще один важливий аспект у контексті дискусій про сучасне українське суспільство – його схильність до патерналізму, котра, на мій погляд, пов’язана з суб’єктивною бідністю українців, тобто заниженням ними самими реального рівня свого життя. Ми вважаємо себе нужденними. Так, ми дійсно погано живемо, але не настільки погано, як про це говоримо. Інакше в Україні не продавалося б так багато автомобілів і квитків на туристичні подорожі за кордон. Але отака впевненість у своїй бідності спонукає нас покладатися на зовнішню допомогу. За опитуваннями, близько половини українців розраховують на допомогу від держави. Водночас, власні обов’язки перед державою ми нехтуємо – і це нелогічний життєвий сценарій, передовсім матеріальний. Адже ми нарікаємо на корупцію, проте не вважаємо ганебним дати хабаря, щоб уникнути відповідальності за правопорушення. Скаржимося на малі пенсії наших батьків, але готові працювати без реєстрації, не сплачуючи податків і внесків до Пенсійного фонду. Ми не усвідомлюємо, що основу потужностей держави складає ресурс її громадян. Тому, не виконуючи своїх законних зобов’язань перед державою, ми робимо її слабшою й одночасно обурюємося, коли вона недостатньо, на нашу думку, нас підтримує. То звідки ж узятися довірі? Це замкнене коло, і я не знаю, як його розірвати. На жаль, реакція на COVID-19 лише ускладнить ситуацію: мікро-, малий та середній бізнеси страждають сьогодні найбільше, і після кризи далеко не всі зможуть самотужки піднятись, а держава не зможе їм у цьому допомогти. Тож іще більше людей стануть нігілістами щодо держави і спільноти.
Чому Україні досі не вдається вийти не те що на передові, а бодай на якісь середні щаблі сходів, якими ми рухаємося? Безумовно, на це вплинули і пряма зовнішня агресія та спричинена нею втрата частини території і населення, і прорахунки самої держави. Ми живемо під дуже сильним пресом, через що не завжди можемо досягати позитивних результатів. Та головним і безумовним є одне: якщо ми прагнемо рухатись європейським шляхом – маємо жити за європейськими цінностями. Інакше нічого в нас не вийде. Скажімо, індійці свого часу заперечували проти ідеї розрахунку індексу людського розвитку, бо не погоджувалися з тим, що їхнє життя оцінюватиметься відповідно до європейських стандартів. Індія та Китай ідуть іншим шляхом, який, можливо, є для них ефективнішим і адаптивнішим, ніж європейський. Але це не наш шлях.
З огляду на це, я хотіла б зробити кілька зауваг. Немає сенсу намагатися змінити цінності, по-перше, швидко, по-друге, одночасно в усього населення. Це і неможливо, і непотрібно. А непотрібно тому, що рух країни у тому чи іншому напрямку визначає не все суспільство, а лише креативні пасіонарії (не хочу вживати слово «еліта»).
Тут маю також зазначити, що не варто абсолютизувати жодне соціологічне дослідження, адже ми не можемо бути впевнені на 100%, що інтерв’юер, респондент і аналітик однаково розуміють суть запитань і значення термінів. Скажімо, як виявилося за підсумками одного з опитувань, демократичні цінності в Україні не дуже поширені. Але чим же тоді були майдани, як не прагненням демократії? Другий приклад: згідно з соціологічними дослідженнями, наші співгромадяни прихильно ставляться до так званої «сильної руки». Та, водночас, коли з’являється навіть її подоба – стають «дибки» і скидають її. Тож усе доволі відносно.
Далі. Держава, як і цивілізація загалом, існує, на мою думку, задля того, щоб якнайбільше людей почувалися щасливими. Якщо проаналізувати результати соціологічних моніторингів, то динаміка за 2011–2020 роки вражає: за це десятиліття в Україні на цілих 10% побільшало людей, які вважають себе щасливими, і щасливих українців тепер аж 78%! Ця приголомшлива цифра свідчить про те, що наша країна не просто рухається, а біжить у потрібному напрямку. Можна погодитися з тим, що люди по-різному тлумачать демократію, толерантність, свідомість, але вони точно знають, коли вони щасливі.
Тепер необхідна дискусія про культуру та цінності. Якими мають бути цінності? Чи впевнені ми, що знаємо, якими вони мають бути? Які цінності притаманні українцям? Усі ці питання ще потрібно осмислити й обговорити».