Напередодні ювілею директора Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України академіка Миколи Жулинського (25 серпня видатному вченому, письменнику, громадському і державному діячу виповнюється 80 років) газета «Світ» опублікувала статтю – роздуми Миколи Григоровича про стан і перспективи гуманітарної науки, про реформи й перебудову акдемічної науки.
«В Україні слово «реформа» набуло якогось сакрального значення. Кожна нова виконавча влада, яка змінюється швидше, ніж пори року, зобов’язується здійснити рішучі реформи в державі і, звісно, в науці. При цьому її суворий і критичний погляд звернено передусім на Національну академію наук. Тож не дивно, що оце магічне слово «реформа» буквально в’їлося в мізки й академічної спільноти, яка з небезпідставною тривогою чекає від «верхів» якогось чи не чудодійного реформування наукової сфери.
Мимоволі в суспільній свідомості складається переконання, що чи не всі головні, передусім економічного порядку, біди і проблеми нашого невдалого державного господарювання зосереджені в Національній академії наук, яку необхідно терміново реформувати. І то рішучим революційним викоріненням старого, начебто віджилого, кардинальним реформуванням системи НАН.
Чи справді наші проблеми в науковій сфері таяться в системі управління Національної академії наук, якій приписують, начебто, авторитарний стиль керування, застарілі методи. Я майже десять років був членом Президії НАН України, і з повним переконанням засвідчую, що рішення цим колективним (наголошую: саме колективним!) органом управління завжди приймалися з урахуванням позиції кожного учасника дискусії. Жодного авторитаризму в діях керівництва НАН не відстежувалось. Не тут треба шукати причину такого становища в Академії, і такого ставлення до неї у «верхах» суспільства.
Кому-кому, а мені годилося б передусім сказати про соціогуманітарну сферу. Хоча, слава Богу, ніхто не поривається її кардинально реформувати. Бо, правду кажучи, там особливо й не розженешся з реформами. Більше треба думати про збереження і примноження, ніж про реорганізацію».
«На тлі нинішнього бюджетного фінансування науки нелегко наважитися на якусь реорганізацію соціогуманітарної сфери, тим більше, що в гуманітарних інститутах відсутні будь-які резерви для самофінансування».
«Гадаю, саме тому у виборчих програмах кандидатів на найвищу посаду в НАН України вкрай мало уваги приділено соціогуманітарній сфері. Можу назвати тільки ключові положення до програми Анатолія Загороднього, де соціогуманітарні науки названі серед пріоритетів, які повинні забезпечити світовий рівень академічних наукових досліджень. До речі, саме цей кандидат ініціює створення національної програми гуманітарного розвитку суспільства».
«Гуманітарні науки мають нагромаджений протягом тривалого часу потенціал, який дозволяє розгорнути процес ідейно-світоглядного переформатування українського суспільства, виробити механізми використання національних духовних цінностей задля консолідації українського суспільства. Гуманітарні науки і нині активно включені в процес відновлення та модернізації соціокультурного середовища країни. Тож хочеться сподіватись, що фінансування духовної сфери виробництва, науки, освіти і культури, незабаром стане пріоритетним в державному бюджеті України, що науку й освіту буде проголошено національними пріоритетами, як це зроблено в передових країнах світу. Адже відомо, що саме за рахунок пріоритетного розвитку освіти і науки ці країни одержують близько 40% валового національного продукту».
«Прикро, але доводиться сумніватися у здатності політичної й державної еліти України розглядати духовно-інтелектуальний потенціал нації, як найважливіший стратегічний ресурс, за допомогою якого й можна вийти на вищий рівень науково-технологічного і соціально-економічного розвитку. І саме пріоритетний розвиток освіти, науки, культури, як свідчить досвід розвинутих країн, суттєво стимулює соціально-економічні та політичні зміни в суспільстві».
ПЕРЕГЛЯНУТИ СТАТТЮ