 |
Автор статті починає з опису того, що стало рушієм таких намірів киян у 1919 році впровадити богослужіння українською мовою: «Натхненні першим успіхом створення української парафії при Військовому Микільському соборі на Печерську та проведенням урочистого богослужінням частково українською мовою на свято Літнього Миколи 22 травня 1919-го, українці здобули для своїх парафій ще два храми і провели там 26 та 29 червня святкові служби українською мовою майже повністю. Щоправда, знову не обійшлося без боротьби з проросійськими силами. До складу першої микільської парафії увійшло чимало мешканців «Старого Києва» і вони забажали отримати у своє користування безпарафіяльну на той час церкву св. Андрія. Її настоятель, професор Київської духовної академії Федір Титов, залишив Київ з приходом більшовиків і богослужіння там не проводилися, а храм стояв замкнений. Мешканці Старокиївської гори негайно зареєстрували другу українську парафію та подали прохання до підвідділу з ліквідації майна колишніх релігійних установ Київського міськвиконкому рад (рос. абр. ПОЛІРУ) про дозвіл на користування Андріївським собором. Одночасно звернулися й до вікарія (намісника єпархіального архієрея), єпископа Черкаського Назарія (Блінова), який тимчасово керував Київською єпархією після арешту і висилки митрополита Київського Антонія (Храповицького) Директорією до монастиря у Бучачі. Владика Назарій відреагував миттєво: він опротестував дії українців перед більшовицькою владою. Одночасно проросійське духовенство утворило «братство» з п'яти осіб, замкнуло храм на свій замок і теж подало до влади свої претензії. Але, розібравши справу, очільник ПОЛІРУ Іван Врона дав дозвіл на передачу Андріївського собору українській громаді й на 26 червня 1919-го року, у Неділю Всіх Святих, вона призначила там першу урочисту службу українською мовою».
Тетяна Євсєєва відзначає: «Однак без дозволу владики Назарія почати службу в храмі українське духівництво не могло і представники від ВПЦР пішли до нього за благословінням. Єпископ ще з більшим обуренням дорікав їм порушенням канонів, призначив для відправи лише на одне богослужіння 26 червня о Петра Тарнавського з такою ж обов'язковою умовою, як і для микільської парафії: «щоб обов'язково поминали патріарха Тихона, все відправлялося по-слов'янському, і Євангеліє було читане перше по-слов'янському, а потім, перед проповіддю - по-українськи». ВПЦР, як і раніше, внесла свої «поправки» до єпископського наказу. Служили ті ж священики, яких обрала українська парафія собору св. Миколи: Василь Липківський, Нестор Шараївський, Петро Тарнавський та диякон Олександр Дурдуківський. Московського патріарха не поминали і майже все богослужіння провели українською мовою. Виборюючи право на користування Андріївською церквою, ВПЦР у процесі протистояння з єпископом раптово й цілком несподівано для себе отримала «бонус» у вигляді права на користування собором св. Софії».
Але складнощів лише додалось: «Щоб запобігти подальшим заходам ВПЦР з організації українських парафій і розмосковлення богослужіння, владика Назарій вдався до застосування «брудного піару». Єпархіальна рада при єпископі від його імені розіслала розпорядження по усіх церквах Києва провести загальні збори парафіян і вирішити, «чи бажають вони й надалі залишитися у вірі своїх батьків, «православії», чи перейти до українців» та обрати по 5 представників на собор всіх київських парафій. Таким чином проросійські сили намагалися посіяти серед віруючих сумніви у православності українського церковного відродження. Підставою для звинувачень у «неправославності» стало не лише прагнення запровадити богослужіння українською мовою, але й дотримання традиції виборів духовенства громадою. У травні 1919-го через нехтування права парафії обирати причет Микільського храму на Печерську між єпископом Назарієм та ВПЦР вже виникав конфлікт з цього приводу. Представники громади ходили до єпископа з протестом і йому довелося виправдовуватися за призначення тим, що він «був певен, що робить приємність парафії, призначаючи тих, кого вона обрала на першу службу». У червні під час боротьби з поширенням українського руху право парафії обирати церковний причет проросійський єпископ вже відніс до категорії порушень православного віровчення».
 |
Контрнаступ було організовано досить швидко, відзначає автор статті: «ВПЦР розіслала на збори до майже всіх великих церков міста своїх благовісників, які брали слово й так енергійно та дотепно з'ясовували, чого саме домагаються українці, що в більшості парафій на собор обрали прихильників українського руху. Внаслідок цього протистояння отримала громаду і безпарафіяльна досі св. Софія. Там на збори українці зійшлися у такій кількості, що змогли не лише обрати своїх представників на собор, але й утворити третю після Микільської та Андріївської українську парафію. Першим до складу цієї парафії, за спогадами митрополита Василя (Липківського), записався один з найталановитіших українських художників того періоду - Георгій Нарбут. Наслідки виборів у Києві виявилися настільки несприятливими для росіян, що єпископ Назарій та єпархіальна рада вирішили за краще собору не проводити. Тому 25 червня 1919-го делегатів від парафій та представника радвлади, який прибув, щоб розібратися в особливостях стосунків між українською і російською течіями у церковному русі, зала Релігійно-освітнього товариства зустрічала замкненими дверима. Над замком висіло оголошення, що «зібрання представників парафій відкладається з незалежних обставин». Швейцар виявився єдиним «представником» єпархіального керівництва і мусив пояснювати обуреним делегатам причини перенесення собору «забороною влади». Представник влади, який про «заборону» вперше дізнався з оголошення, був страшенно роздратований через те, що його заздалегідь не попередили про скасування зібрання. Ця обставина, а також досить різкі висловлювання на адресу більшовицької влади, що пролунали в одному з храмів, сприяли тому, що ПОЛІРУ у протистоянні став на бік ВПЦР й українська парафія отримала у користування Софійський собор».
 |
Протистояння продовжувалось і надалі: «Формальності з радвладою узгодили аж напередодні всенічного богослужіння 29 червня 1919-го на честь свята апостолів Петра і Павла. Однак єпископ Назарій дозволу на проведення богослужіння не дав, мотивуючи відмову тим, що це його кафедра і вона має власний причет. Але на вимогу парафіян український причет відслужив урочисту службу у св. Софії без санкції єпархіального архієрея. Конкуренти, тобто, російський причет, негайно склали акта про цю подію і представили його єпископові. Владика Назарій наклав стягнення за цю відправу на сімох духовних осіб на чолі з протоієреєм Василем Липківським і викликав їх на єпископську нараду «на килим». До складу наради входили, окрім Назарія, єпископи Канівський Василій (Богдашевський) та Уманський Димитрій (Вербицький). До резиденції у Михайлівському монастирі разом із священиками пішли члени парафіяльної ради Старокиївської парафії і чимало парафіян. Але владики відмовилися розмовляти з такою кількістю делегатів від парафії і, викликані вдруге, священики пішли самі. Бесіда йшла, як пізніше згадував митрополит Василь (Липківський) «на різних мовах, єпископи своє, а ми своє». Архієреї погрожували українському священству забороною у служінні та позбавленням сану. Скінчилося тим, що єпископ Назарій надіслав детальний рапорт про події Всеросійському патріархові Тихону (Бєлавіну). Відповідь з Москви надійшла аж у серпні, але сподіваної заборони, чи, бодай, якогось покарання, Тихон не застосував. Патріарший лист загалом мав невиразний зміст і штучно-лагідний тон: він закликав українців до слухняності єпископові, виконання його волі та терплячого очікування Всеросійського собору, який своїми рішеннями мав би задовольнити усю церкву, а разом з усіма й українців. Тим часом ВПЦР жваво працювала над перекладом служб українською мовою і 10 липня у соборі св. Софії відбулося перше повністю українське богослужіння. 3-го серпня протоієрея Василя Липківського обрали настоятелем собору, а 31-го духівництво, очолене о. Василем, урочистою процесією зустрічало Симона Петлюру. У вересні разом з денікінським військом до Києва повернувся митрополит Антоній (Храповицький). Він заборонив усе українське духівництво у служінні та віддав його під церковний суд. Протоієрею Василю Липківському довелось разом з іншими діячами слідом за українським військом податися до Кам'янця-Подільського. Але у Києві ВПЦР відтворилася у новому складі, продовжила працювати і митрополит Антоній мусив шукати способи протидії. Він перевів українську парафію у «Теплу» чи малу Софію і призначив для неї священика промосковських поглядів».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/-u-pravoslaviyi-chi-z-ukrayintsyami-yak-u-kievi-za-rozmoskovlennya-29062019200000
За інформацією Інституту історії України НАН України