Головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України доктор філологічних наук, професор Людмила Тарнашинська проінтерпретувала роман Нобелівської лауреатки, польської письменниці з українським корінням Ольги Токарчук «Бігуни» із проєкцією на сучасний український контекст, коли внаслідок повномасштабної російсько-української війни мільйони українців стали біженцями. У центрі її уваги — бігуни/мандрівники (як означує письменниця тих, хто подорожує світом) VS утікачі/переселенці (як ми називаємо тих, хто мусив покинути рідні оселі через воєнні загрози). Стаття надрукована на сайті української та польської літератури «Посестри» Інституту літератури в Кракові.
 Ольга Токарчук. Фото: Jakub Porzycki / Agencja Wyborcza.pl |
Ідея руху/подорожі/мандрівки, закладена в назві роману «Бігуни», не викликає жодних сумнівів, зазначає авторка публікації. Але це тільки на перший погляд. З одного боку, читач ніби одразу зчитує задум, а з другого — йому лише поступово відкривається глибина цього твору. Саме зазирнути в цю глибину й спробувала авторка дослідження, поглянувши на роман під новим, актуальним кутом зору. Адже у контексті російсько-української війни відкриваються зовсім інші сенси. Тезу Милорада Павича щодо його власних книг як «шведського столу», як вважає Людмила Тарнашинська, можна застосувати й до «Бігунів», де кожен знаходить найспівзвучніше чи найбажаніше саме для нього — недаремно ж існують «різні бачення» (Ольга Токарчук). Одне з них і скоригувала новітня історія України.
 Українські переклади роману «Бігуни» Ольги Токарчук, що вийшли друком у видавництвах «Фоліо» (2011) і «Темпора» (2020) |
«Якщо, за Ольгою Токарчук, у точці самоусвідомлення перетинаються простір і час, то для українського біженця вони перетинаються в одній часовій точці — 24 лютого 2022 року, а рух у просторі (чужому) поділений паузами — місцями — висновує інші наративи прийняття/неприйняття, звикання/відторгнення, які передбачають якщо не цілковитий внутрішній конфлікт, то принаймні перебування людського «Я» у точці біфуркації. Звісно ж, я буду апелювати до контексту трагічної новітньої української історії з її наративами втечі/переселення як вимушеного переїзду, коли відомий вислів Ґ. Марселя «homo viator» («людина мандруюча») набуває зовсім інших конотацій і проєкцій, фактично скасовуючи первісно закладений у ньому зміст», — пише дослідниця. Якщо від початку письменниця розгортає дискурс мандрівки/втечі/паломництва/гонитви за ілюзією гармонії (у випадку подорожування як цивілізаційного феномену), то в контексті втечі від небезпеки, що часто тотожне збереженню життя, все виглядає інакше. Справді, відчуття часоплину для українських «бігунів» стає інтенсивнішим завдяки «вживанню» у нові місця і водночас ніби уповільнюється, завмирає (бо свідомість «зупиняється» на спогадах про місце рідне/покинуте, куди лине душа). А паузи (епізоди), наділені новими, часто суперечливими сенсами, не стають частиною одного гармонійного цілого.
Якщо для звичайного подорожнього ландшафтні наративи розгортаються переважно як інтелектуальний процес, можливість пізнання світу (простору), то для українських утікачів/біженців/переселенців це наративи більш чуттєві, заґрунтовані у порівняння (там/тут), занурені у біль, спогади (як було до…), стрес — адже й стрес також може існувати в межах чужого, хай і мальовничого ландшафту й чужого упорядкованого життя.
У повсякденних наративах українських утікачів, окрім активно присутніх топосів вокзалу/аеропорту/дороги, візуалізація простору працює також через людей, які прихистили і простягли руку допомоги (навіть через приязну усмішку випадкового місцевого перехожого, котрий, почувши українську мову, в такий спосіб виявив свою емпатію).
Якщо у романі Ольги Токарчук топоси переважно пролонговані, то новітні сприйняття українськими «бігунами» нового простору в його «грі місць» і «грі речей» заломлюються у пролонговане запитання: як надовго це місце перебування/прихистку буде моїм?; як мені до нього призвичаїтися?; наскільки глибоко я зможу в ньому вкорінитися?
Семіотизація чужого простору позначена не лише маркерами країни перебування, а й маркерами питомо українськими: це зазвичай «переміщена» в доти чужий простір національна символіка, вкраплена у символіку країни тимчасового перебування, українська музика на площах, де відбуваються мітинги на підтримку України тощо. «Ці маркери не «верескливі» (скористаймося висловом письменниці) — вони відчайдушні», — зазначає авторка статті, — як німий крик про допомогу, як знак національної ідентифікації, стійкості й надії на близьку перемогу, а «якась інша Перспектива» — це передусім перспектива повернення до рідного дому, до звичного плину життя з усіма його усталеними топосами й антропосами.
Ознайомитися з публікацією літературознавиці Людмили Тарнашинської:
За інформацією Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
На обкладинці – фрагмент ілюстрації Павла Кучинського (Paweł Kuczyński)