|
Історикиня зазначає: «Так що ж для мене Крим? Це – маленький довершений всесвіт, півострів в Україні, де стільки всього відбулося протягом людської історії, стільки всього повиростало і повмирало ще до її початку, що афера зі спробою анексії на цьому тлі видається таким собі невдалим жартом. Ви спитаєте: «А звідки це відомо?». Я вам відповім: «З кримської землі». Почалася ця історія ще у дитинстві, коли мені подарували, мабуть, усім відому книжечку «Легенди Криму». Там була оповідь і про дівчину на ім’я Іфігенія, доньку грецького царя і наречену героя Ахілла, яку греки принесли в жертву богу Посейдону під час плавання до Іліону, відомого ще як Троя. Ті події, оспівані аедом, співцем давньої історії Еллади – Гомером у гімнах «Іліади», відбулися близько 1200 р. до н.е. і відомі нам як Троянська війна. За легендою богиня Артеміда викрала дівчину з-під жертовного ножа, поставивши замість неї білу лань. Іфігенію ж богиня перенесла до свого святилища у Тавриді – землі таврів, де вона решту життя приносила в жертву усіх греків, що потрапляли в ці землі. Ахілл довго шукав свою наречену, але так і не знайшов, отримавши від богів у володіння острів Левке і безсмертя. Згодом брати Іфігенії Орест і Пілад викрали її у таврів разом із ідолом Артеміди і привезли до Авліди, що в Елладі, де жриця Артеміди доживала свого віку. Довга піщана коса на узбережжі Понта Евксинського, що зараз має назву Чорне море, називалася Ахіллів Біг. На думку давніх картографів, саме по ній біг Ахілл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна її назва — Тендрівська коса, що в Миколаївській області. Острів Левке (з давньогрецької — Білий), дарований богами Ахіллу після смерті, зараз називається Зміїним – це наша прикордонна застава в Одеській області. (...) Так воно було більше трьох тисяч років тому чи не так — ніхто не в змозі достеменно відповісти на це запитання. Фрідріх Ніцше, один із найкращих знавців античної філософії, зазначав, що культура може розвиватися лише в окресленому міфом горизонті. Антична література має чимало варіантів цього міфу, але це все сформувало світогляд еллінів і створило врешті ойкумену – рідну землю давніх греків. Для елліна ойкумена була чимось більшим, ніж наше поняття «батьківщина». Морський народ, що створював свій світ шляхом розселення або виведення власних колоній, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога елліна. Еллінів, які відкрили нові землі, вважали героями. Згодом, коли після Троянської війни минули століття, греки не боялися плисти Негостинним — Авксинським Понтом у холодні землі Північного Причорномор’я – до Скіфії і Таврики, де панували варвари скіфи і дикуни таври, і засновувати нові міста, бо там вже побували їхні герої – Ахіллес, Геракл чи Іфігенія. Усі ці давні оповідки лишили слід на давніх мапах — періплах і перієгессах. Таврикою, або землею таврів, Геродот називає гористу частину Криму на півдні, що тягнеться у напрямку до східного вітру. Закінчується геродотівська Таврика скелястим півостровом, що нині називається Керченським. Гекатей Мілетський, опис Європи якого передує написанню Геродотом «Історій», змальовує Таврику півостровом у формі скіфського лука і згадує в ній місто Керкінітиду (сучасна Євпаторія). І тільки Псевдо-Скілак, автор 4-го ст. до н.е., що жив уже після Геродота, згадує у Тавриці емпорій Херсонес. Спитаєте, і до чого ж тут Таврида? І тут починаються знамениті античні метаморфози – перенесення давніх смислів на сучасні давньому греку події. Геродот в оповіді про Таврику наводить легенду про Іфігенію і згадує верховну богиню таврів — Діву, або Партенос, у якій вгадується вже знайома нам Іфігенія чи сама її патронеса Артеміда Таврополос або Партенос (Артеміда-Волопаска або Артеміда-Діва). (...) Але ж ми, за даними археологічних розкопок, зараз знаємо, що Партенос була верховною богинею не таврів, а Херсонесу Таврійського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятівниця і заступниця у херсонеських декретах, її ім’ям клялися у вірності державі херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цілі цикли міфів, патронатка одного з найбільших полісів Північного Причорномор’я повинна була мати грандіозну храмову центральну споруду і чимало невеликих храмів. Геродот і пізніші автори згадують храм Діви у Тавриці, але чіткої локалізації його ніхто не наводить. Ймовірно, що жоден з авторів не бував у Тавриці, а записи лишилися із оповідок моряків і негоціантів. Чи бачили храм мандрівники, також є питанням, на яке немає відповіді. Справді, не так багато писемних джерел про кримську давнину дійшло до нас. Але ж на то й існує археологічна наука, щоб відповідати на ненаписані запитання. Колись давно, наприкінці 1970-х років, п’ятирічним дівчиськом приїхавши в гості до родичів у тоді ще закритий Севастополь, я довго не могла зрозуміти, блукаючи зарослими бур’яном руїнами Херсонесу, який аж ніяк не нагадував музей, де ж воно, це місто, про яке я тільки-но прочитала. Крим – це Таврида, Таврика і Таврія, потім – Сари Кирим. Про нього писали чимало правдивого і міфічного ще від часу падіння Трої».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією інформаційного порталу «Голос Криму»